Basic HTML Version
Сьогодні, з перспективи півстоліття, дивує мене, а рівночасно
жахає, її передчуття. Рівно 55 років тому вона писала, уявляючи свій
приїзд до Києва: „В осінній день прозорий перейдемо ми на свої
дороги і те, що мрією було роками, все обернеться в дійсність і
можливість..." Чи так побачила вона після приїзду свій Київ — не
знаємо, але скільки із нас після півсторіччя мусить думати те саме
тепер, у першій зустрічі з Києвом!
Сповнилося її передчуття також щодо смерти, коли писала про
неї: „Я палко мрію до самого рання, щоб Бог зіслав мені
найбільший дар: гарячу смерть, не зимне умирання".
Справді, не можу уявити собі О. Телігу вмираючу зі старости і
тому вона вибрала іншу смерть. її вірний паж Михайло загинув з
любови до неї зовсім непотрібно — вона, однак, немов з бажання
так закінчити без компромісів своє життя.
Є різні види героїв: одні стають ними через обставини, сказати
б, випадково, інші — з обов'язку, ще інші — з наказу. О. Теліга стала
героєм з власного палкого бажання, яке було завершенням її
світогляду, що героїзм — це вияв цивільної відваги у житті одиниці.
її світогляд був для нас у ті роки зрозумілий, але нині важко
його пояснити нетрафаретними словами молодому поколінню.
Може зустріч тепер із людьми з України, що мали таку
цивільну відвагу у минулих роках, переконає їх про можливість
палких почувань і гарячої смерти навіть у добу прагматизму і
холодної вирахованости.
Олена ТЕЛІГА
КОЗАЧОК
Кожний крок
—
сліпуча блискавиця,
А душа
—
польовий буйний вітер.
Розгоряються уста і лиця
Неспокійним пурпуровим квітом.
А душа, розбещеністю п'яна,
Вип'є туги золоту отруту.
О, злови мене, злови, коханий,
Я так хочу біля тебе бути!
Не піймаєш! Я
—
вогонь, я
—
вихор,
А вони спинятися не звикли!
Але раптом усміхнувся тихо,
І в очах моїх заграє виклик.
Бачиш
—
стіни зникли, мов примари!
Трави лізуть нам під закаблуки,
—
А над нами рожевіють хмари!
Перед нами зеленіють луки!
Тільки зловиш,
—
радісно і в'юнко
Закручу тебе звитяжним рухом,
А з оркестри бризне поцілунків
Весняна, бурхлива завірюха!
90