Basic HTML Version
Кочегар Михайло нерідко, відтрутивши мене, хапався за
обушок або налягав на тачку і якось ніби не вивозив, а викидав її на
шлакову гору. Там він залишав тачку, щоб я також почувався при
ділі: аджеж її, вже порожню, належало спустити вниз і поставити
біля дверей кочегарки.
Ми з Михайлом — ровесники: обидва двадцятого року
народження. Михайло вже відбув двадцять сім років тюремного й
табірного терміну — через рік його мали вивести за ворота: йди,
чоловіче, —ти вільний. Двадцять вісім років набралося тому, що до
його бандерівської двадцятип'ятки долучилося три роки за втечу.
Спіймали аж удома: не витерпіла душа, повела в рідне село, де його
парубоцька любка ростила синів якомусь безногому зайді.
Думалося: тільки зазирну до Настиного подвір'я — та й гайну до
лісу. Солдати навалилися ззаду, із-за спини — вони чатували на
Михайла в засідці близько місяця. Знали про це навіть вербові кущі
в лузі — знали та мовчали. І хоча б молодий був, а то, можна
сказати, вже вельми підтоптаний.
Іноді Михайло здавався мені ходячим карпатським бескидом
— таке в ньому все було дебеле, надійно поставлене на землю.
Плечі круті, якісь навіть нелюдські — мовби призначені для того,
щоб вивергати гірські брили й гатити ними провалля. Кисті рук
нагадували оброблені сокирою дубові колоди — із тих, що
пролежали у воді років півтораста. Обличчя в молодості було,
мабуть, вродливим, а тепер його найвиразнішими рисами були
відкритість і доброта. Михайло створений не для війни нашого
століття, коли людська дрібнота легко винищувала велетнів. Я не
міг уявити його в бункері, хоч знав: він просидів під землею років
декілька — взяли його чекісти за два літа до смерти вусатого
московського диктатора.
Була іще одна риса в обличчі Михайла: коли він усміхався, з
глибини його єства висвічувало щось зворушливо дитяче, без
порадне — здавалося, цього велетня міг скривдити школяр-
шибайголова. Інколи на його обличчі, як мигавка на вечірньому
небі, з'являлося сяйво, породжене природним гумором. Тоді
Михайло називав мене паном комісаром.
— Еге-е, пане комісаре! Якби ми з вами десь у сорок п'ятому
здибалися на плаї — скажіть, чи розминулися б заживо, га?.. Тепер,,
бач, біля одного дишла ходимо. Чи то ж не чудасія?..
Я й сам думав: не розминулися б. Усе, що я чув і читав про
бандерівців, аж ніяк не схоже на те, якими згодом я побачив їх у
заснованій колючими дротами Мордовії. Михайло недарма
називав мене комісаром: у свої двадцять років був я політруком
роти, війну завершив замполітом окремої частини. „Орденоносний
92