Basic HTML Version
дивний, але характерний для тих часів кінець палких почуттів, що їх
Теліга виразно показувала у своїх віршах!
Але вертаюсь до варшавських часів. Я ніколи не мала відваги
виступити публічно в дискусії над рефератами таких промовців, як
Донцов чи Теліга, однак остання мала завжди трохи іронічну
поблажливість для молодої студентки, навіть після найбільш
„драматичної" моєї компромітації у цих роках.
Друзі з управи Громади, що знали мене з гімназії як „професій
ну декляматорку", вибрали мене до виголошення нової поезії Теліги
на студентському балі у 1938 році. Для мене це була неабияка честь,
тим більше, що, як жартома мені казали, я „стояла на інших
позиціях". Одного вечора мене покликали до малої кімнати в
домівці Громади і Теліга сама прочитала мені свого „Козачка",
який я мала рецитувати. Вірш був не довгий, плив, як кожна її поезія,
легко, і вивчити його не було важко.
Прийшов день балю, і у великій залі зібралася добірна публіка
української Варшави, а не лише студенти. Осередком уваги була
Теліга — гарна, розсміяна, що кипіла життям. Прийшов мій
момент, оркестра замовкла, танцюючі розступилися у широке коло
і я почала деклямувати, наслідуючи Телігу у її темпераменті: „Я —
вогонь, я —вихор, а вони спинятися не звикли!.." Але коли прийшло
місце „Бачиш — стіни зникли, мов примари!..", я поглянула на
слухачів, що стояли в ясному світлі рефлекторів, і мій зір упав на
групку біля колюмни. Це була Олена, Любко Ортинський, Олег
Штуль і Наталка. Вони щось шептали до себе і я подумала: „Чи не
критикують мене і моє виголошення вірша?" У тому моменті я
забула зовсім дальший хід поезії, в голові була пустка і я стояла
немов заклята. Цих кілька секунд тишини, здається, не забуду до
смерти. Вкінці ноги, що були немов пришпилені до блискучої
долівки, порушилися і я вибігла зі залі. В маленькій роздягальні
поміж вішаками, повними плащів, я пролила море сліз від сорому,
розчарування і злости на себе. Врешті знайшла свій плащ і вже
хотіла тікати додому, але увійшов Олег Штуль. Як завжди
опанований, тихим голосом старався мене заспокоїти і переконати
повернутися на залю, але це викликало нову хвилю сліз, і Олегові не
залишилося нічого іншого, як відвезти мене додому, при чому я, все
ще хлипаючи в таксівці, знищила йому позичений „смокінґ", на
вилогах якого залишила мокрі плями.
Так сумно закінчилася моя „кар'єра" декляматорки і я
заприсягнула, що ніколи вже не буду деклямувати, і слова
дотримала. Але ні Теліга, ані друзі студенти не брали цієї моєї
особистої „трагедії" дуже поважно, бож довкруги коїлося стільки
важливого і трагічного, що мусіло сколихнути усіми, які жили
87