Basic HTML Version
жіночих журналів, які ставили емансипацію як ціль саму для себе. У
„Сліпій вулиці" вона критикувала і „Жіночу Долю", але передусім
„Жінку", закидаючи, що в ній віддзеркалюється давно відшумілий
вітер минулого століття — фемінізм. Бути співучасницею саме цієї
доповіді було мені доволі важко з різних причин. В тому часі О.
Теліга була вже співробітницею „Літературно-Наукового Вісника"
під редакцією Дмитра Донцова, якого вона всеціло обожувала, а
„Вісник" атакував на своїх сторінках журнал „Жінка" і з того
приводу управа Союзу Українок, що була видавцем „Жінки",
поставилася дуже вороже до цілої групи духовних дітей Донцова.
Моя мати, як найближча співробітниця і співредакторка „Жінки",
була того самого погляду, що інші члени управи, і вимагала від
мене, щоб я добре запам'ятала, що Теліга буде у своїй доповіді
говорити, та щоб я виступила на терені Громади в обороні „Жінки".
Розуміється, в мене не було на це цивільної відваги, а в тім я увесь
молодечий запал вложила у тих роках у тайний Пласт, членом
якого була. І тут я, молода студентка, станула перед подвійним
конфліктом. Це був час, коли група тайних пластунів, група
„Вогнів", як її називали, відсунулася від дії студентства з ОУН, до
якої перейшли найкращі пластуни: Роман Шухевич, Володимир
Янів, Богдан Кравців та інші. Розбіжність поглядів на тему завдань
молоді існувала вже від славного нападу Гриця Пісецького у
пластовому однострої біля Бібрки, наслідком чого Пласт розв'яза
ли. Отже мені, новоспеченій членці тайного Пласту, дано доручення
не піддаватися у Варшаві впливам товаришів із ОУН. Як важко
було виконати таке доручення — не уявляли собі ті, що його давали.
Я була сама, а тут поруч була ціла сильна група студентів, до
не одного з яких в мене щеміло серце. Здається, вершком моєї
відваги було, коли я гордо відповіла одному із добрих друзів, до
якого відчувала особливу симпатію, що не куплю „Вісника", що
його він продавав усім, бо, мовляв, „такої преси не читаю"... У
висліді всі насміхалися з мене, але і О. Теліга знала про це і дуже
обурилася, бо для неї „Вісник" був найкращим з української преси,
та ще з таким редактором як Д. Донцов. До речі, я ніяк тоді не
розуміла її захоплення Донцовим, яке усі бачили і яке не було для
нікого таємницею. Коли він відвідував Студентську Громаду і
Варшаву, Теліга просто сіяла і не бачила нікого довкруги себе.
Доповіді Донцова були кульмінаційною точкою для студентів і для
них вони посвячували науку, іспити і можливість „перепасти" на
іспитах в університеті. До речі, шляхи Теліги і Донцова розійшлися
у 1940 році, незадовго перед трагічною смертю Телігів у Києві. Це
був рік розколу в ОУН, і Теліга пішла за Ольжичем і групою
„мельниківців". Донцов залишився по іншій стороні греблі. Який
86