Basic HTML Version
вони і в школі, серед учнів, учителів. Людина чулася неначе в якійсь
сітці, де на неї чигають зі всіх сторін.
Один такий випадок став відомийу Тернополі. Учень нашої школи
Аполінарій Данилюк прийшов додому, розплакався і сказав:
„Мамо, ми мусимо звідси виїхати і втікати". Він не хотів спочатку
сказати чому, бо йому заборонили говорити про це навіть вдома з
рідними. Мама настояла і він, врешті, признався, що його
покликали до НКВД і там змусили підписати заяву, що він буде з
ними співпрацювати. „Як я можу доносити на своїх рідних,
товаришів, учителів, знайомих і про це не вільно навіть вдома
нікому сказати", — крізь сльози розповідав Аполінарій. Але
Данилюки мали щастя, бо вони були американськими громадя
нами, народилися в ЗСА. їх батько вислав з Америки жінку з двома
синами до Тернополя, щоб виростали і вчилися у рідному краї у
своїх школах. Мама зараз поїхала до Львова до американського
консула і розповіла про свій клопіт. Консул лише усміхнувся і
сказав, що має вже до діла з кількома такими випадками, він про це
знає. Заспокоїв маму, щоб не журилася і що ту справу полагодить.
НКВД більше не чіпало хлопця, а пізніше дали йому змогу виїхати
до Америки. Але таке щастя мали лише одиниці.
Одного дня, коли я прийшов вранці до школи, підійшов до мене
учень Андрійко Верблян і сказав з плачем: „Тата мого забрали...
Уночі прийшли і забрали нашого тата і не знаємо де він і що з ним".
Його тато був нашим учителем. Я потішав його як міг, сказав, що
тата звільнять, він повернеться, хоч сам не вірив в те, що говорив
йому, потішаючи.
Наша школа дуже збільшилася, до неї вписалося навіть кілька
жидів, які українську мову знали слабо, але пхалися, а ми боялися
відмовляти їм, бо жиди мали великий вплив і авторитет у нової
влади, швидко пристосовувались до нових порядків. їх тоді не
можна було називати жидами, лише „євреями". Наші діти, виховані
в релігійному дусі з традиційною пошаною до старших, а
особливо до нас, учителів, зверталися через „пане", хоч цього слова
не вживалося у совєтському спілкуванні. А жиди-учні відразу
почали звертатися через „товаришу учитель" чи „товаришу
директор", згідно з новим духом.
У шкільництві відбулися зміни: колишню початкову школу (4
роки) і гімназію (8 років) об'єднано і створено „десятирічку".
Взагалі зміни відбувалися весь час. Це створювало замішання в
навчанні. Мені дали завдання робити пляни і розклади годин і то
при всяких змінах, що часто траплялися. Я мусів змінювати ці
розклади, що забирало дуже багато часу і часто траплялося
несподівано, так що я часто мусів тратити лекції для цієї роботи.
78