Basic HTML Version
50.2% нечленів, яким дав лікарські поради, приписав потрібні ліки,
деяких пацієнтів відіслав до шпиталю у Львові. Лікар кооперативи
в Боднареві в тому часі прийняв 808 осіб, 299 чоловіків, 312 жінок і
197 дітей, або 58.4% членів і 41.6% нечленів, а в Цеблові за кілька
місяців лікар прийняв 238 осіб, 86 чоловіків, 102 жінки і 50 дітей.
Після року піонерської праці, коли кооператива здобула
загальне визнання, коли наладнано фінансову і взірцеву опіку над
хворими та запляновано широку профілактичну акцію, лікар,
виконуючи свої обов'язки з хворими, заразився тифом, був негайно
перевезений до шпиталю у Львові, де помер. Був це перший лікар
кооператор, суспільник, що впав жертвою, виконуючи свої
обов'язки, зберігаючи народне здоров'я. Хворого на тиф урятовано,
а лікар помер.
Коли польський уряд і зацікавлювався народним здоров'ям, то
це зацікавлення і опіка ніколи не доходили до українського села і
українського народу. Український народ мав обов'язок платити
податки, але уряд „не мав обов'язку" дбати про тих „своїх"
громадян.
Інститут суспільних справ у Варшаві скликав у днях з 31-го
січня до 2-го лютого 1937 року конференцію, присвячену лікарській
опіці села. Організатори запросили на ці наради представників
українського організованого життя, сенатора Остапа Луцького,
дир. РСУК, інж. Іллю Лапчука, дир. С. Г., і лікарів д-ра Музику
і д-ра Кордюка.
На конференції виголошено 21 доповідь головно лікарями на
урядових становищах. Порушено і вказано на цілий ряд занедбань в
селах: немає або дуже мінімальна опіка над матір'ю і дитиною,
поширення хворіб в селах, особливо туберкульози, велика
смертність, недостача лікарів і шпитальної допомоги, дорогі ліки,
слаба або жадна профілактична акція. В селах немає лікарів, вони в
містах далеко від сіл. Лікарі не знають села, не вміють до потреб
села достосуватися, немає в селах діягностичних засобів (рентґен,
лябораторії).
Такий стан у польських селах, стверджений польськими
урядовими лікарями, якими уряд все ж таки опікувався, у своїх
бюджетах на ту працю мав поважні суми грошей, з яких користали
суспільно-громадські і кооперативні польські установи.
А що говорити про українське село, яке було залишене на
призволяще, уряд не допомагав йому, але часто перешкоджав і
переслідував українські культурні і економічні установи, ставив
перешкоди у їх діяльності, а навіть фізично нищив. (Знана
пацифікація в 1930-их роках, нищення читалень „Просвіти", коопе
ративного майна, руйнування „Просвіти" і склепів „Маслосоюзу"
та „Центросоюзу" у Львові).
73