Basic HTML Version
стали історичним свідоцтвом прав людини, що існували у Польщі
між двома світовими війнами.
Крім цієї польської поліційної цензури треба було також раху
ватися з ворожим супроти легальної української преси українсь
ким революційним підпіллям. Воно було особливо насторожене
проти найбільшої української Націонал-демократичної партії,
переінакшеної після Листопадового зриву 1918 року — під впливом
моди на соціялізм — на Націонал-трудову партію, а від 1925 року —
на Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО),
внаслідок злуки давньої Націонал-демократичної (трудової) партії
з партією „Заграва" Самуїла Підгірського та Фронтом національ
ної єдности Дмитра Палієва. Офіційним органом УНДО був
тижневик „Свобода", але фактичним напівофіціозом — найстар
ший і репрезентаційний щоденник „Діло", формально власність
видавничої спілки, що його дирекція складалася переважно з
провідних діячів УНДО. Автор цих рядків був упродовж 17-ти років
членом радакції „Діла" за різних його головних редакторів, з
перервою у 1925-1931 pp. коли, як член редакції того щоденника, був
його кореспондентом у Варшаві, де виконував також функції
пресового референта Української парляментарної репрезентації та
деякі додаткові завдання. В 1936-1939 pp. разом з д-ром Іваном
Німчуком був головним політичним редактором, головним
організаційним і технічним редактором, та з проф. Володимиром
Кузьмовичем — офіційним зв'язковим із секретаріятом УНДО,
щоб не повторилися конфлікти між редакцією „Діла" та проводом
УНДО. Отож авторитетно можу ствердити, як страшенно важко,
просто неймовірно трудно було редагувати той репрезентацій
ний український щоденник в умовах польської офіційної цензури,
ворожости від рідного підпілля і вразливости проводу УНДО
(особливо за головування Висиля Мудрого), щоб у редакційних
коментарях „Діла" не було чогось, що могло б не сподобатися
секретаріятові УНДО або дирекції видавничої спілки, формального
видавця газети. Треба було вважати, щоб не наражати газети
(видавництва) на великі грошові втрати через конфіскації, треба
було вважати, щоб найменшим натяком не дати польській владі
будь-якого аргументу проти рідного, хоч і ворожого видавниц
тву, підпілля і, очевидно, треба було мати на увазі, щоб газета була
добра, цікава, подавала якомога найактуальніші вістки з нашого
життя, з Наддніпрянської України, з Польщі і з широкого світу.
Ворожість революційного підпілля до „органічного сектора", який
був „ножем у спину революції", не була тільки ідеологічною й
теоретичною. Були жалюгідні епізоди, коли молоді ідейні одиниці,
виконуючи наказ згори, прагнули фізично „задокументувати"
невдоволення якоюсь статтею.
47