Basic HTML Version
* * *
Згадуючи про податки за польської займанщини, що їх
український театр був зобов'язаний платити, то з отими податками
була велика морока, але й на те я мав свій власний спосіб. Податки
платилося від „опечатаних" квитків. Ідучи до управи міста
„опечатувати" квитки вступу, я мав заздалегідь приготовану
бонбоньєрку з шоколядками першого сорту для службовок, а для
службовців — найліпші папіроси. За все те, очевидно, платив театр.
Після привітання й декількох приємних слів на адресу гарної статі,
кладу на стіл бонбоньєрку, запрошуючи до неї, а для чоловіків —
папіроси. Усі з радістю користають з мого вгощання. Виручаючи їх,
олімпійським темпом печатаю квитки не лише на час наших
виступів, але й на наступний рік, так що я платив податки, як хотів.
Податки були міський і на летунську і морську фльоти.
За всі роки мого служіння українській Мельпомені, я оциганив
польський скарбовий уряд на кількадесят тисяч злотих. З цього,
признаюся, я не сповідався, бо якщо б сповідався з таких щоденних
гріхів, то не знаю, як довго тривала б та сповідь.
* * *
Упоравшись з адміністративними справами перед приїздом
театру до Борщева, увечорі вийшов я до міста на прохід. Переді
мною — два молоді поляки. Розмовляють голосно, так що все
докладно чую. Один із них каже: „Ідеш завтра до Скали на баль?
Другий: „Очевидно що іду, бо я і повинен, тим більше, що цей баль є
під патронатом старости". Вмить у мене зродилася думка —
поїхати туди й попробувати щастя якось підійти до старости, щоб
дістати дозвіл на театральні вистави в прикордонній смузі, в якій
десять років не було українського живого слова зі сцени.
Думка — одне, а здійснення задуму — гірше, бож староста —
доволі високої ранги службовець польської держави, а я скромний
представник українського мандрівного театру. І як підійти до
старости та ще на балю і говорити з ним про справу, про яку бракує
відваги говорити в його кабінеті. Чи, бува, я не заганяюся задалеко?
Може все таки якось до нього підійду, тим більше, що вчора я був у
нього, вручаючи йому компліментарні квитки на наші
вистави. Був увічливий і обіцяв відвідати наш театр. А може,
думаю, буде „під гумором", як у нас кажуть, і тоді до нього підійду.
Вночі не спалося, усе передумував „за" і „проти". Остаточно
вирішив їхати.
Відповідно одягнувшись, їду до Скали, рідного міста нашого
колеги Мирослава Скали-Старицького, який у той час був у театрі
Йосипа Стадника. Скала притулилась до самого Збруча, за яким
145