Basic HTML Version
тій самій справі". Він везе, як бачу, дуже добру столичну імпрезу, а я
— „Заграву", в той час ще під мистецьким керівництвом Олеся
Степового^ народним репертуаром, який чужій публіці був дуже до
вподоби, а крім
того — ревю
„Крізь рожеві окуляри", що теж мало
сценічний успіх. Дочитавши книжку, кладу її до валізки, в якій везу
афіші та особисті речі. Це помітив мій співпасажир і подав мені
ілюстрований журнал „Ас". Я подякував йому і представився. Він
назвав своє прізвище, яке впевнило мене, що він — відомий
польський імпресаріо. Моє прізвище, очевидно, йому нічого не
сказало і він не знав, хто я такий. Зібрав недочитані журнали і
лагодився виходити, бо ось-ось станція Любінь Великий. Я віддаю
„Аса", дякую і прощаюся з ним. Він велить мені журнал затримати.
Зробив на мене добре враження, хоч не було часу, щоб перекинутися
словами. На станції він зупинився, розглянувся на всі боки, наче
когось шукав. А може і шукав. Я натомість чимдуж всідаю в таксі,
щоб якнайшвидше бути в купелевому закладі.
Висідаю з таксі. На моє щастя якраз коло брами боровинного
закладу зустрів сотника Барана, який працював там службовцем і
до нього належали всі імпрези, що відбувалися на терені „Здрою".
Діловитий Баран знав, чому я сюди приїхав, тим більше, що кілька
днів тому я вислав йому поштівку. Витягаю з валізки двомовну
афішу, ставлю на ній дату і вішаю на таблиці оголошень коло
брами. Все це відбувається блискавичним темпом. Зненацька
появляється польський імпресаріо. Зробивши великі очі, він сказав:
,,Я не знав, що ви теж імпресаріо". А я собі думаю: „Добре, що я
знав, хто він такий". „Тому що ви мене випередили, — продовжував
він, — я змушений зробити зміну в наших виступах: спершу візьму
Немирів, а пізніше Любінь... Ви мені заімпонували, запрошую вас
на другий сніданок". Я не міг йому відмовити. За смачним
сніданком він почав нарікати, що треба платити великі податки, а
податкові службовці є безсердечні. На це я відповів, що не плачу
податків. „Як це?" — здивувався він. „Зовсім просто, — відповідаю.
—- Вони самі стягають". Видно, йому це сподобалося, бо розсміявся
і сказав кельнерові: „Єще єдна карафечка".
Добре, що так закінчилося. Якщо б я не поспішив, були б
непотрібні непорозуміння, бо польський імпресаріо опирався б на
тому, що не було ніяких афішів, хоч я заздалегідь замовив залю. А
так уже висіли афіші і він опинився перед доконаним фактом, тому
не добивався свого в самого власника „Здрою". який напевно був би
на стороні поляка. Не поставлено і українця Барана в незручне
становище.
Цей епізод не вважаю якимсь подвигом. З описаних усклад
нень, завдяки поспіхові у виконанні своїх обов'язків, я вийшов
переможно.
144