Basic HTML Version
вважали „останнім фахом". Та своєї долі, як кажуть, волами не
об'їдеш.
* * *
Відбуваючи у 1928 році військову повинність у Бережанах в
польській армії як підстаршина, я мав щастя дістатися на т. зв.
функцію. Я працював канцеляристом у полку. Це була свого роду
нагорода за те, що я писав куплети на злобу дня для гарнізонного
театру. Згодом той театр включив мене до свого складу. В його
репертуарі поруч монтажів слова, пісні, танку і комедій-одноактівок
був ще спектакль батальних картин п. н. „Рацлавіце". Цю виставу, в
якій брала участь ціла сотня вояків у батальних сценах, ставили на
вільному повітрі. На прем'єрі вистави був такий епізод: вояків,
учасників бою, поділили на дві групи — поляків і москалів,
одягнутих у відповідні костюми. Само собою, що бій мав
закінчитися поразкою „москалів", але українські хлопці-вояки, які
були москалями", змовилися, що вони не дадуться, тому варто було
бачити той завзятий бій. Ті, що керували боєм, не могли оволодіти
ситуацією, бо наші хлопці впали в таку лють, що годі їх було
стримати. І лише погрози раптом охолодили наших завзятих
вояків, але все одно публіка не знала , хто виграв бій —„поляки" чи
„москалі".
В отих „Рацлавіцах" я дістав ролю царського офіцера п'янюгу
Каткова. Ціла роля — російською мовою. Два товариші, що грали
невеличкі ролі, десь роздобули пляшку горілки й уже тайком
потягнули і мені дали потягнути. В неділю по полудні сонце таки
добре припікало, закуски не було, а вони мене принукують, щоб ще
напитися, тим більше, що граю п'яного. Поки пройшли сценічні
картини, я ледь міг втриматися на ногах, у голові крутилося і все я
бачив наче у випуклому дзеркалі. Раптом з такого дзеркала вибігає
капітан Лоренчук, наш директор театру, наче в повітря злітає й ось
уже переді мною. Поздоровляючи мене зі сценічним успіхом, бачу,
що в нього п'ять рук. Стискаю середущу, а вона не тільки стискає
мою руку, але й трясе нею. Він відійшов, а я ніби опритомнів, важко
відідхнув і перехрестився. Це був мій дебют на польській сцені.
* * *
Одного разу їду поїздом в адміністративних справах до
Любіня Великого, в якому є боровинові купелі і де звичайно імпрези
мають, як у театрі кажуть, „добрі каси", бо крім місцевої
української публіки на наші вистави ще масово приходить чужа:
заможні люди з корінної Польщі, що приїжджають сюди лікувати
ся. В купе напроти мене сидить елегантно зодягнений панисько. З
його шкіряної подорожньої течки вистають реклямні фотографії.
„Це польський імпресаріо, — подумав я, — їде, як і я, до Любіня в
143