Basic HTML Version
Не забув Костюк і своїх вчителів та колеґ з періоду аспірантури
в Науково-дослідному інституті літературознавства ім. Т. Шевченка
в Харкові. Окремі портрети цінні не тільки багатством матеріялу
про освіченість згаданих професорів, але також своїм змалюван
ням рис характеру, психологічного наставлення тощо.
Цінним є і матеріял, що дав нам автор про свою педагогічну
працю. Він пише: „Мені заледве добігало до тридцятки. І вигляд у
мене був зовсім не професорський. Нічого поважного, недоступно
го, таємничого. Такий собі безтурботний літератор. Тому мої
студенти зустріли мене, мабуть, з застережливою іронією"( стор.
449). Але тут же вони переконалися, що в їхнього молодого
професора добре знання, наскрізь спляновані лекції, а в додаток, і
вміння відповідати на запитання переконливо й до речі.
Працюючи в Луганському інституті народної освіти, Григорій
Костюк попав у страхітливе чорне провалля. Здається, це було 24
листопада 1934 року, коли на „Дошці об'яв" інституту появився
наказ ректора: „за націоналістичні прояви в лекціях та перекручен
ня програми професора Григорія Костюка з роботи зняти" (стор.
461).
Можна собі уявити, який це був удар для молодої талановитої і
дуже працьовитої людини. Це ж склалося таке становище, що було
справді понад усякі людські сили залишатися спокійним і
придивлятися до жорстокої дійсности. Адже тоді не тільки жити
ставало неможливо, але навіть дихати. А тут ще в грудні 1934 року
наступили арешти найближчих друзів Костюка: Епіка, Мисика,
Куліша. У паніці, за підсвідомим рішенням, він поїхав ,,у саме лігво
терору — в Москву", щоб може там розшукати працю. Але й це не
принесло бажаного висліду, його післали до Свердловська на
Уралі. І яке щастя, тут несподівано він влаштувався на працю в
Азбо-цементному комбінаті керівником відділу технічної про
паганди. Але лист від сестри викликав у нього такий неспокій у душі
й таку тугу за Україною, що він попросив відпустку й на своє велике
нещастя повернувся в Україну. Тут 25 листопада 1935 року його
заарештовано.
Окаянні роки Костюка повні страхіття, непевности, але
рівночасно й віри — залишитися живим, не зважаючи на неймо-
вірніші умови існування. Перебування в Лук'янівській в'язниці, як і
заполярна воркутська трагедія — це нечуване пекло на землі, це
„брутальне завершення того безвихіддя", в яке поставив автора і
його дальші покоління совєтський режим, спекулюючи ім'ям
народу.
На великий сором совєтській системі, що стала найстрашні
шим експлуататором людини в історії світу, на день звільнення
Костюка з каторги, на його рахунку за чотири роки праці в шахті на
138