Basic HTML Version
розчарувань тощо. Прийшло тоді до розгрому ВАПЛІТЕ.
Хвильовий капітулював під ударами органів партії, але не здався.
Організовано ПРОЛІТФРОНТ, проте й ця письменницька органі
зація, як вимагали органи партії, не змогла „піднестися на височінь
принципової критики дрібнобуржуазних націоналістичних творів
деяких членів своєї організації"... Цього ніяк не міг зрозуміти
Костюк. Він пише: „Бої за і проти 'Народного Малахія' вже давно
відгриміли. Прийшли нові часи, нові твори, нові проблеми. Чому
ми мали б вертатися на кілька років назад? Кому; і для чого це
потрібно? І чому раптом ми мали б критикувати нашого Миколу
Гуровича, такого милого, дотепного, дружнього, людяного, такого
ідейно-чесного і безмежно талановитого?!" (стор. 284).
19 січня 1931 року прийшло до ліквідації останньої спроби
„незалежного існування великої літературної групи під ідейно-
мистецьким проводом Хвильового, Тичини, Куліша. Настала доба
(перша її фаза у вусппівській формі) єдиної, уніформованої спілки
письменників наскрізь контрольованої і слухняної" (стор. 286).
Підрозділ „Події і люди" — це не лише більш чи менш відомі
епізоди з життя окремих письменників. Це глибоке виявлення
повної неподільности нашого літературного процесу з інтересами
рідного народу. І то не здеклярованої неподільности, а засвідченої
життям. Сосюра, в розумінні Костюка, — це приклад органічного
сина свого народу. „Без свого народу, без України, як батьківщини,
його не можна собі уявити, як без цього не уявляв себе і він сам"
(стор. 293). Історія життя Василя Бобинського і його родини —
потрясаюча. Цей талановитий галичанин повірив у робітничо-
селянську народну владу, яка через кілька років показала своє
антинародне і антиукраїнське обличчя. „Чесного, ідейного, ні в
чому невинного поета, наприкінці 1933-го чи на початку 1934 року
заарештовують, оскаржують в несусвітніх злочинах, засуджують
таємно, фактично — без суду до концентраку. Там його під час
масового терору проти в'язнів, наприкінці 1937 або на початку 1938,
розстрілюють" (стор. 337).
Гірка доля зустріла й талановитого Остапа Вишню, ентузіяста
революці ї, автора неперевершених фейлетонів і гуморесок,
гарячого дискутанта. Він, до речі, пройшов увесь тяжкий шлях
облоги, літературних сутичок і боїв, що їх зазнала група Хвильово
го — Куліша на початку лиховісних тридцятих років. Перетривав
він своїх страшних 10 років каторги й повернувся в Україну, де
прожив ще 12 років. Похорон його перетворився в грандіозну
демонстрацію: адже ховали „творця безсмертних 'усмішок',
сповнених безмежною любов'ю до свого народу і вірою в його
велике майбутнє" (стор. 390).
137