Basic HTML Version
зацікавлення й інтереси, але й змалював їхні глибоко рельєфні
портрети. Його розповідь жива, цікава, а при тому глибока своїм
змістом і наскрізь переконлива. На його думку, це були люди „з
запалом, з вогником, з вірою в себе".
Згадав Костюк і своїх однокурсників , чесних, відданих і
працьовитих колег, „що їх безслідно проковтнула люта доба".
Ширше відгукнувся лише про кількох, які залишили „по собі бодай
якийсь слід".
Найбільше уваги присвятив таки Олександрові Корнійчукові,
який деякий час був навіть його близьким товаришем. Ідейно вони
завжди різнилися, бо Костюкові діяметрально протилежними були
серв ілі зм, рабська безоглядні сть, запобі гання ласки перед
сильними і безсердечність. А це якраз були ці приховані риси
характеру Корнійчука, які в майбутньому винесли його на самі
верхи політичної і культурної кар'єри. Уже з ранньої молодости
Корнійчук був „ґрунтовно окомсомолений", не здібний „вирватися
на шлях самостійного думання". Він, наприклад, як розповідає
Костюк, вважав, що Хвильовий в своєму запалі зійшов на хибну
дорогу. Його кпини над робітничо-селянськими поетами, його
відштовхування від маси, його позування на олімпійство, на
вибраних, на геніїв, його „психологічна Европа", „азіятський
ренесанс" — усе це було небезпечним блуканням, ревізією
мирксизму з опозиційним, плутаним, ідеалістичним підтекстом та
мало суто антипартійний характер. „Запевняю тебе, — говорив
часто Корнійчук, — партія довго цього не потерпить" (стор. 160).
Костюк дуже критично оцінив творчість Корнійчука. Його драми,
на думку автора, не відзначаються „ні особливим естетичним
рівнем, ні відкриттям нової драматичної форми, ні глибиною і
гостротою філософської думки". Це звичайні побутово-пси
хологічні й історично-героїчні твори. У додаток, Корнійчук
звульгаризував здобутки М. Куліша, „прошивши їх фальшивою
'революційною' фразеологією нелюдяної доби" побудови кому
нізму. Тому, на думку Костюка, Корнійчук — це ніхто інший, як
„уславлений комедіописець страхітливої сталінської доби".
З пієтизмом змалював Костюк ювілей академіка М. Грушевсь-
кого з 1926 року, назвавши його тріюмфом. На його думку, це був
„вибух великої сили української державної свідомости". Тоді „для
учасників ювілейного свята можна з певністю сказати, не існувало
ні радянської влади, ні комуністичної партії та її диктатури. В її
свідомості панував лише образ великої соборної України та її
духовного вождя —академіка Михайла Грушевського" (стор. 193).
Харківська доба життя автора почалася в липні 1929 року і була
дуже відмінною від попередніх. Вона повна загострень, конфліктів,
136