Basic HTML Version
Проте зчеплення вагонів продовжувало й далі гучно цокотіти:
експрес не зупинився. Свідомість дівчини заметушилася, як
спіймана пташка. Не було звідки чекати допомоги. Весь вагон, за
винятком хуліганів, знаходився ніби в „мертвому штилі". Подібна
інертність психологічно типова переляканим людям, які бажають
будь-якою ціною захистити себе від небезпеки.
Хулігани оточили дівчину. Пуерторіканець, плюхнувшись на
звільнене місце поруч з нею, намагався поцілувати її в уста. Білявий
хлопчисько хапав її за плечі. Один з негрів гладив її коліно. Вона в
розпачі відштовхувала від себе ті нахабні руки з брудними нігтями,
ті чужі страшні обличчя, від яких несло алькоголем і маріхуаною...
Пройшло кілька хвилин. Для неї то була вічність.
Все ж доля зжалилася над нею: потяг нарешті зупинився, і на
другому кінці вагона ввійшли два дужі поліцаї. Хуліганів як вітром
здуло.
Дівчина не покликала до себе охоронців порядку. її думки
плуталися, в голові була порожнеча. Інші пасажири також похмуро
мовчали, ще не встигнувши прийти до себе після конфлікту з
хуліганами.
Коли потяг почав рухатися, до дівчини, яка все ще знаходилася
в стані заціпеніння, знову підсів студент і щось запально й винувато
прошепотів.
Вона не вникала в його слова, здавалося, зовсім не чула їх. На
наступній зупинці, піднявши з підлоги книжки й навіть не глянувши
на свого попутника, який не встиг вийти за нею, вона стрімголов
вискочила на перон. Сльози виступили на очах. Це ще не була її
станція. Але дівчина не хотіла залишатися в одному вагоні з
людьми, які не прийшли їй на допомогу, і з хлопцем-боягузом, який
претендував на близькість з нею.
Коли пізніше в житті їй доводилося бачити графіті, мимоволі в
її пам'яті випливав вагон підземки, зграя хуліганів і спалах першого
кохання — щастя, що так несподівано розвіялося назавжди у той
незабутній холодний зимовий вечір.
Ш§\
127