Basic HTML Version
—До Італії? Я? Навіщо мені до Італії?..
— Адже медовий місяць... — Хотів щось дотепне сказати, але
слова застрягли б горлі, а серце билось, билось...
— А так тепер признавайтесь, — і його торкнувся Талин
погляд. —Адже це ви писали оті листи до мене? Особливо ті, що в
них розказувалось про палку ніжність і кохання... Спочатку я якось
не звертала уваги на змінений тон Павлових листів, а потім стала
міркувати, що тут щось не те... Адже у Павла ніколи не було
поетичної вдачі. Раптом він змінитися не міг. І ось кілька днів тому
я додумалася, хто був автором ніжних дисиів... Павло і я стали
чужими собі; тож краще коли кінчати, то зразу. —І затихла, ніби
втомилася, і на Талині волошкові очі набігли сльози.
А тоді Адріян почув докір:
— Скажіть, чому ви таку гру завели зі мною? Хіба так гарно? Ад
же в кожного в нас є серце — і ми є люди, справжні, живі люди, і це
болить... Як ви могли?!
— Талю, прошу так гостро не судіть мене. Спочатку я забавляв
себе тим, що листи мої, а не Павлові вони... А якщо і дійсно гра
була, як ви сказали, Талю, то тривала вона коротко, і не
легковажність володіла мною, а щось зовсім інше, чому назви
нема... Правда, не треба було так. І соромно мені тепер... Але коли б
не ці листи, не міг би я ближче пізнати вас, не міг би...
На нього глянули Талині затінені сумом очі.
— Талю, тільки кілька хвилин... Я виясню, — просив Адріян,
— а тоді хоч що робіть зі мною, але не сердьтесь, не гнівайтеся, бо...
— і жалісно глянувши на неї, замовк.
Таля хвилину ще вагалась. Було видно, як у неї тремтіли руки.
А тоді нерішуче сіла на лавці, а біля неї — Адріян. Поглянувши на
них, можна було сказати, що тут сидять двоє або дуже чомусь
засмучених людей, або закоханих, що після якогось непорозумін
ня знову пригорнуться одне до одного, стужившись за поцілунком.
І Адріян просив:
— Талю простіть... Талю, вибачте мені! Ще раз скажу, що гра
моя тривала дуже коротко. Бо потім, — чи вірите, я вас почав
любити. Зродились у моїй душі такі сильні почування, як ніколи ні
до кого...
Таля з запитом глянула на Адріяна, здавалось, не знала — чи
вірити. А потім:
—Все це таке дивне, але вірю вам... І мені здається, Адріяне,
мені здається, що і я теж не байдужа до вас... Хоч і дивуюся: невже
це можливе?—І враз з її обличчя спадав мов серпанок за серпанком.
Воно мінялося, світліло, а в очах загойдалася усмішка жінки, що
любить — і уста її повніли, наливались солодом... Та раптом
118