Basic HTML Version
— Ближче?.. Хіба ми були колись знайомі? — і на нього із
здивуванням глянули її волошкові очі.
Адріян завуалював свої необачні слова підкреслено весело:
— Та це я лиш так сказав, як це буває при зустрічах із гарними
жінками. — І, вклонившись їй, вже вибачався: — Я, певно, у ваших
очах ніби якийсь нахаба, бож навіть свого прізвища не сказав. Я —
Адріян Турманович.
А тоді вона, наче відрухово, докинула:
— А я Наталя Кримчевська. Тут ми живемо в одному великому
гурті. Тож познайомимось. Я, бачите... чекала на свого знайомого.
Звичайно, він точний...
— Не тривожтесь, — заспокоїв її Адріян, — йому, можливо,
перешкодило щось.
Схитнулись хмари і послали на землю кілька краплин дощу.
Завагавшись на мить, Адріян сказав:
— Мабуть піде дощ. Дозвольте, панно Наталю, підвезти вас
додому. Тут, біля цього бульвару моє авто. Можливо, що ця особа,
що мала прийти...
Але Таля швидко заперечливо хитнула головою:
— Спасибі вам! Бачите, я ще почекаю. Дощ невеликий.
Адріян вклонився їй і відійшов ніби з піснею легкою якоюсь у
серці. Відійшов, щоб відтепер сумувати за нею ще більше...
А так, властиво, від цієї пори нічого не змінилось, лиш в
Адріяна більше зросло прагнення перечитувати Павлові листи. І він
тільки чекав на це, що листоноша знову ...помилиться... Це рідко
траплялося, але й те добре було, що принаймні час від часу в його
скриньку попадав Павловий лист. Та що й казати! Він закохався і
строчив листи до неї, — ніби це Павло — сповнені палкого горіння і
ніжности великої, такої, якої він досі не знав. Іноді він перестрівав
Талю то тут, то там серед громади. А на одному з концертів він так
задивився на неї, що вона, відчувши його погляд на собі, вся
зарум'янілась.
Одного тільки не знав Адріян, що Таля змінилась у своїх
почуваннях до Павла, чи радше у відношенні до нього якась
тепліша стала. її тепер з дивною силою почали притягати Павлові
листи, особливо ті сповнені глибоких почувань. Не знала тільки, що
їх писав не Павло, а Адріян. Вона навіть раз запитала Павла, чому
він, умовившись з нею на бульварі біля міської ратуші, туди не
прийшов?.. На це Павло здивовано їй заперечив, що він ніколи з
нею не умовлявся на ніяку там зустріч, що це хіба якась помилка.
Далі Таля не настоювала, подумала, що Павло, мабуть тепер надто
зайнятий працею й, можливо, забув. А коли, вона, сіяючи вся
сказала йому, що їй подобаються його теперішні палкі листи, Павло
від них не відмовлявся і не заперечував, бо вірив, що певно такими
116