Basic HTML Version
Зненацька чую:
—
Відпусти!
Я тільки дірочку проклюну.
Не побіжу
—
хоч вільно плюну.
Хіба не бачиш? Я
—
це ти.
Я видерся з того вогню,
Де стогнуть душі
—
грішні, голі.
А не відпустиш
—
так вчиню,
Що й сам опинишся в неволі.
Він це вчинив. Але тоді
Я стражем був
—
тож: мовив гордо:
—
Сиди в диявольській воді,
Сховай свою пекельну морду.
Ти не підробишся під нас
—
Нам підступи твої відомі.
За триста літ ми знайдем час,
Аби прибрати в нашім домі...
Та раптом задвигтів бетон
Попід криницею страшною.
Хтось там піднявся
—
й сотні тонн
Заворушились піді мною.
І регіт, наче землетрус,
Завдав мені тупого болю.
—
Ой, насмішив! Мотай на вус:
Я швидко видерусь на волю.
Які там триста? Років сім
—
/
хуга атомна засвище.
І стане зрозуміло всім,
Що Київ
—
також: кладовище.
Смерть помандрує крадькома
—
Ніде ні грому, ні руїни.
Та захисту в віках нема:
Зведу на пси пів-України.
З'їси редиску
—
й то вже смерть,
її несуть сливки й томати...