Basic HTML Version
Наталія КІБЕЦЬ
З МИНУЛОГО
Шкільний двір був двором мого дитинства, мов цілий світ. В
кутку біля паркана росла береза з широкою зеленою кроною, під
якою любили діти відпочивати під час перерви, а для мене це було
місце для роздумів і мрій. За парканом був луг, а далі, вся в
кучерявих вербах, протікала річка. В спеку від річки солодко пахло
травами, хотілося хлюпнутись в холодну воду, але мені було
заборонено виходити з двору. По інший бік двору височіла гора і на
ній завжди відпочивала хмарка. На тому дворі було багато дітей—
хлопчиків і дівчаток: білявих, русявих і чорнявих з голубими, як
небо очима, або чорними, як у річці вода без дна. Під час перерви
було багато галасу. Я ховалася десь в кущах від тих хлопчаків, бо
вони завжди тягали мене за коси і дражнили мавкою. Я не плакала,
бо мама цього не любила.
Неділя була найкращим для мене днем. Мама була зі мною
цілий день і їй непотрібно було нікуди поспішати. Ми їли разом
снідання, ходили до церкви, де гарно співав хор, ходили до річки, де
ми купалися і я бавилася з своїм песиком Палканом. Тому з великим
нетерпінням чекала я завжди неділі. Росла я самотньою. У мене не
було ні сестричок, ні братіків, крім двоюрідних. Серед школярів
був у мене товариш на кілька років старший від мене. Він завжди
ставав у захист, коли на мене нападали діти. Після школи він
затримувався і розповідав про що вони вчилися. Завдяки йому я
рано навчилася читати, а його розповіді про широкий і цікавий світ
захоплювали мене і ми мріяли разом про далекі подорожі. Я могла
просити і наказувати. Він виконував усе, що я хотіла. Під час війни
школу закрили і ми вже не могли часто бачитись. Потім він виїхав і
я його загубила.
Минуло багато часу. Я була вже студенткою і випадково,
відбуваючи літню практику в Миколаєві, ми зустрілись.
Він був вже поважною особою супроти мене з відповідальною
службовою позицією. Почалися згадування нашого дитинства і він
мені сказав:
„Ніколи не забуду мавки з двома довгими золотими косами.
103