Basic HTML Version
Вона була вигадлива й дуже серйозна. Коли торкалася моєї руки, я
ставав зачарований. Вона казала — стій, бо ти вже гора, і я уявляв
себе горою, я був дубом, річкою, навіть лебедем, хоч над нашим
двором ніколи лебеді не пролітали. Коли я був дубом, я підносив
свої могутні віти над цілим тим подвір'ям, в моїй густій зелені
щебетали пташки, а ніжна береза тулила свої тремтливі листки до
мене. А одного разу маленький, безстрашний хлопчисько заліз
мені на самісінький вершок...
— Чого хочеш?
— Я хочу побачити, чи широкий світ?
І відтоді я навчився шанувати широчінь і прагнути вдалину.
Був я горою і навчився міцно думати. І коли в житті було мені
скрутно, я говорив собі: 'Ми будемо міцно думати — гора', і уявляв,
як тремтлива берізка ронить свої золоті сльозинки за нашим
дитинством. Був рікою — навчився мріяти, як мріяла ти...
Пройшли роки і ми знову зустрілися, щоб знову розійтись... І
хоч не був я дубом, ні горою, ні річкою, ні лебедем, я завжди
намагався бути тільки людиною, бо того хотіла дівчинка з двома
золотими косами".
в
~~М>^-^
Яр СЛАВУТИЧ
ПРАВООБОРОНЦІ
Ґаздівський сину з томиком Франка,
Зростав ти беркутом на Підкарпатті.
Твоя, Павличку, кована в багатті,
Гряде постава, мудра і струнка.
І вмить Плачинда палко заклика
Усіх байдужих із низів і знаті;
Драчеві змаги, мов мечі крилаті,
Зовуть на подвиги рятівника.
Лунає гнівно слово Новиченка,
Соборний дзвін Олеся Гончара
Гуде у світ
—
як заповіт Шевченка.
І знов радіє Київська гора
—
Не вмер народ, шаткований дощенту!
Для вас, борці, на ній поставлять монументи.
Едмонтон, 1988.
104