Basic HTML Version
аташе, радниками, секретарями й консулами в окремих резиденці
ях (особливо до Центральних Держав та до 10-ти держав
новопосталих після розпаду Росії та поряд молодої України:
Донської Республіки, Фінляндії, Грузії, Кубані, Білорусі, Польщі,
Азербайджану, Вірменії, Литви, Естонії, Курляндії (до часу
переіменування в 1919 році на Латвію) та Сибіру із Українським
Далекосхіднім краєм (домінійоном) окремо.
Особливе місце становила Совєтська Росія з її широкою за
складом мировою місією та представництвом у Києві й консулята-
ми (Харків, Одеса, Полтава) та нашими 30-ма консулятами (з цього
20 на території європейської Росії) трьох кляс у всій європейській і
азійській частині РСФСР.
Були представництва в Стокгольмі і Берні, але не встиглось
вислати їх до решти невтральних держав, таких як Данія, Норвегія
та особливо Еспанія й Персія, які як „далекі" ще не входили в
аґенду міністерства закордонних справ у Києві.
Не можна було через союзництво з почвірним бльоком
Центральних Держав у 1918 році вислати хоча б консулів до Риму
та Атен, хоч від цих держав мали свою резиденцію в Києві консул
Італії та консул Греції, що були дуже активними і дружніми не лише
в Києві, а й у портах України.
Зовсім інша картина склалась уже в січні 1919 року, коли
потекла лявіна нашої інтелігенції з УНР у Західню Европу при
ситуації воєнної окупації половини України в 1919 сроці совєтськи-
ми арміями. Урухомились тоді взаємини з Антантою, з якою
укладалися надійні переговори в лютому 1919 року в Ясах і в Одесі.
Була змога щойно весною 1919 року доступити до Риму, Парижу,
Бельгії (через Гаагу), Лондону, до Атен, а то й до Вашінґтону (хоч із
великими перешкодами особливо в Греції, в Англії та у ЗСА).
Проантантський настрій в УНР (за уряду С. Остапенка II-IV
1919 р.) відкрив ширше двері до всіх невтральних держав (поза
виїмками Мадриду й Тегерану), до новопосталих в центрі Европи:
Чехо-Словацької Республіки, Мадярщини, Вільної Баварії, та в
жовтні 1919 року — до трьох Балтійських республік, і окремо в
травні до Святішого Престолу в Римі. Останніми країнами, що
прийняли наших дипломатів, були Аргентина, покищо через
Паризьке пристановише, та Вільне Місто Данціґ у 1920/21 pp.
Впадає в вічі, що часто змінялись посли, які з різних державно-
устроєвих причин чи висилки їх у важливіші столиці Европи
мусіли замінятися іншими, кращими або
рівновартними
особами з нижчої дипломатичної розрядности, уповноваженого
міністра чи посланника, повіреного в справах (шарже д'аффер) за
часової відсутности ще посла.
73