Basic HTML Version
він по-господарському обдивлявся кімнати, робив зауваження
відносно щойно куплених меблів. А змін тепер було багато: раніше
фашенебельний стиль „модерн" замінився італійським провінціяль-
ним. Анатолій схвалював цей вибір і з задоволенням допомагав
знести в пивницю ненависні йому „космічні" меблі. Серед них був і
акваріюм, але вже, звичайно, без Жоржа, який за старістю літ встиг
„відійти до своїх предків". Анатолій все ще надіявся і терпеливо
чекав. Кожна помилка з його боку могла б зіпсувати встановлені
дружні відносини, — так непередбачений порив вітру нищить
натягнені вітрила і ламає щогли.
Зміна в ситуації настала несподівано. Одного імлистого
весняного ранку до нього в ляборатодію зателефонувала Алла. В її
голосі чулися сльози:
— Анатолію, у нас трапилося велике нещастя...
— З Глорією
збентежився він.
— Ні з чоловіком. Я з ним зараз в лікарні. Коли Герберт
сьогодні їхав до праці, на нього налетіла автомашина.
— Він ранений?
— Тяжко ранений...
Анатолій кілька днів сидів з Аллою біля непритомного
Герберта, ходив з нею по коридорах, насичених запахом медика
ментів, послужливо приносив їй їжу, до якої вона не доторкалася.
Через два дні Герберта не стало. Він помер, не приходячи до себе.
Після похорону потяглися довгі сумні дні. Вдова втратила
ґрунт під ногами.
— Як я надалі буду жити одна? Я чуюся зовсім загубленою, —
повторювала вона. — Я навіть не знаю, де платити за світло та
податки за дім...
Сльози неслухняно лилися з її карих очей і кожна з них
випалювала рану в серці Анатолія.
— Не турбуйся, — заспокоював він її. — Я допоможу тобі у
всьому. Я ж твій друг. Нащо ж тоді друзі?!
Вона з подякою тиснула йому руку.
Анатолій взяв на себе бухгальтерські справи і всі чоловічі
обов'язки в домі. Приносив їй улюблені її тістечка, возив її до Глорії
у Вашінґтон та на могилу чоловіка. Він намагався прикрасити, чим
тільки міг, життя цієї дорогої йому жінки.
Непомітно пробіг рік жалоби. Алла все ще побивалася, тому
Анатолій відкладав розмову про шлюб між ними. Він був
тактовним і виказував пошану до горя вдови. Інших перепон більше
не існувало. Алла не протестувала, коли він брав її руку у свою. Вона
його обіймала і цілувала в щоку, коли він приходив до неї. Анатолій
176