Basic HTML Version
завзяттям кидає: — Ви, як знаєте! А я отим чортовим совєтам не
дамся. Коли спіймають — живим мене не дістануть... Остання
куля призначена на мою останню дорогу, на мою смерть!
Посередині окопу — Олег і Марко. Мовчать. І коли сонце,
гойднувшись багряним обручем у хмарах, опромінює вояків
безжалісною ясністю, вони обводять зором своїх побратимів і
бачать їхні непоголені лиця, синяві смуги під очима, зашерхлі з
утоми уста, та й зір їхній бачать ніби в ньому якась дивна прозора і
мертва порожнеча... А в очах декого, що й казати — причаю
ється страх. Кожної хвилини бо можуть надлетіти совєтські
пілоти і посіяти по них серією із кулеметів...
Тиша. Зловіща тиша кружляє коли них. А від сонця ясність.
Навіщо ота байдужа ясність?
У кожного з вояків при боці гранати і затискаються руки на
спусках крісів. І раптом начебто з-під самої землі — в тишу
вривається дудніння: танки! — Багато їх...
З очей вояків кудись безслідно пропадає вичікування і втома й
вони загоряються одчайдушністю.
В Олега немає вже терпцю. Він відокремлюється від гурту. Із
Гранатами повзе, повзе в напрямі дудніння землі. Ще його зберігає
густа трава, хоронять високі жита. Він вгортається у тепле,
сповнене життям колосся. І думкою в нього: він не загине... Відтак
рука його сильно стискає в'язку ґранат. Ось він уже зовсім близько
танка і він, довго не надумуючись, кидає в нього ґранати... Розрив
передньої частини танка — і звідтіля Олега засипує град куль з
кулеметів. Йому раптом шалено гаряче. А тоді окутує його
темрява. І нічого... Зовсім нічого...
Танки відбито. До Олега, якимсь чудом уцілівши, пригина
ючись до землі, підбігає Марко. Пошарпане Олегове тіло дивно
здригається, а тоді, безладне, застигає у безруху. Марко нахиля
ється над братом. Підносить його і тяжко, повільно прямує до лісу:
„Щоб лиш туди добитись, щоб лиш там..." — гарячково працює
думка, і якийсь голос диктує: —Марку, не йди туди! Скрізь ворожі
танки. Вгорі літаки... Олега залиши. Не бачиш, він уже мертвий...
Рятуйся!
— Неправда! Неправда... Олег живе! Він живе...
Від вогню гармат у судорогах здригається земля... Совєтське
військо наступає: воно: на танках, у літаках, піхотою.
Падає команда українського старшини: —Відступати, відтяга
ти військо у ліс! — Скрізь ранені. Вони благають їх не залишати...
Поміж ними —оцей ще безвусий юнак, що недавно тужив за своєю
матір'ю. На його сорочці багряними спалахами проривається кров.
Він підводить ще руку, наче до молитви, наче до Матері своєї і всіх...
І мовкне.
134