Basic HTML Version
Сильний і останній зудар обох військ — дивізійних і совєтсь-
ких. Оклики слава-а-а-а і ура-а-а-а змішуються разом...
І тепер вже не вистріли з гармат і крісів: йде рукопашний бій на
баґнети. Двигтить, колишеться земля... Совєтські війська відсту
пають. Проте, не надовго. їм у допомогу сунуть танки, танки,
танки...
Боже, яке несамовите пекло на землі! Спустошення, зойки і
щораз більше вбитих... Просверлює вуха свист куль, протяжно
виють „катюші"... І ніби із самих надр землі несеться розпачливий
стогін. Наче вона борониться перед насиллям і спустошенням.
А Марко нічого не бачить, нічого не чує. Йде, ніби ві сні,
причинний якийсь. Тільки руки вмлівають під тягарем Олегового
тіла. Воно тяжіє щораз більше. І сонце палить, обвиває все
довкола вогненними поясами. А Марко молить:
— О, Боже, поможи мені дійти до лісу. Ще кілька кроків, ще
трохи... Ще... —Та причаєний поміж деревами совєтчик кладе руку
на спуск фінки, прицілюється і... Марко з Олегом падає не землю...
Ще останками сил Марко накриває своїм тілом брата.
На побоєвищі втихає. А там недалеко від лісу, віддалені від
своїх побратимів — ув обіймах останніх два нерозлучні брати...
Кажуть, що в глибоку ніч у долині Бродів, коли місяць високо
підводить своє чоло, два ясени шумлять, перешіптуються поміж
собою:
— Олегу? Скажи, пора нам уже?
— Ні, Марку, ще ні...
— А коли, брате мій любий? Скажи? — Чи зі світанком, коли
сонце зійде?
— Так, Марку, аж тоді, коли... наше сонце зійде. Покинемо цю
долину і знову підем боротись. Підемо на останній герць!
— Тоді, брате , як і першим разом, — бій даремним не був і не
буде даремний...
Тиша. Ледь шумлять ясени, б'ють листям об холодне
кришталеве повітря. І розмова уже голосніша:
— Олегу, як ти гадаєш, ачей у батьківський дім принесем тоді
перемогу?!
І знову стовбури ясеневих дерев обвиває впевнене Олегове
слово: Напевно, Марку!
Ясним проникливим поглядом дивиться на них місяць;
дивиться і дивується.
135