Basic HTML Version
його побратими. У Марка ж русявіла його голова льоновими
кучерями та й душа в нього була така ніжна, ніби шовк його
волосся. Ставні, високі були обидва оті брати із розмрійним
полетом у очах молодецьких леґінів.
Мати обожнювала їх обох, але більше пестила молодшого
може тому, що він легше піддавався любові, а може тому, що
вдачами вони були подібні, ніби дві горіхові зернини. А батько,
коли про його синів із знайомими заводилася мова, випростову-
вався, мов отой незламний, гордий дуб...
І, либонь, усе поплило б звичним щоденним руслом, коли б не
червень і 1943 рік та й заклик до своєї, української, дивізії.
Батько зразу призвав Олега і Марка у свою кімнату:
— Чули?... Поміж народом аж гуде, що до війська, нашого
війська, вступати треба. Правда, під чужими зверхниками, але від
так, коли прийде пора, ми їх позбудемося. Ачей виборемо оту Ук
раїну! Готові, мої сини, кажіть?! — і вгорнув їх у свої широкі раме
на... Раптом повернувся до вікна, це, мабуть, тому щоб не побачили,
що в його очах засинів біль, наче волошка побига, знеможена вітра
ми...
Мовчали. Зненацька обізвався Марко:
— А мама ж як? Побиватись буде за нами?... Жаль мені її...
—Жаль, жаль, — наче б сердився Дам'ян. —Не журися. З нею я
вже говорив. Правда, спочатку вона мене благала лишити їй хоч
одного, відтак погодилась...
І тільки сад, що його Дам'ян і Катря садили, бачив, як вона
пригорталась до яблуні, тісно обняла її своїми руками, а плечі її
здригались від ридання. Та, надиво, очі її були сухі... Нічого, вона
заспокоїться. Вона мусить... Мати знала, що Дам'ян ніколи не зміг
би собі простити, коли б інші сини пішли до війська.а він заховав би
своїх під батьківським крилом.
Тиша глянула на них, обвела своїм кам'яним, порожнім зором.
Лиш у Маркових очах німіла жура... Задумався про свою матір, про
її горювання.
Від отого дня, хоч удома рух був і час від часу проривався гомін
(бо до Олега і Марка заходили їхні приятелі), на обличчя їхні
поклала уже свою долоню темінь розлуки. Катря уникала їх і як
лиш могла кудись постійно зникала. Лише раз, коли вони разом
полуднували, вона глянула на голови синів своїх — чорночубу і
біляву — з-під вій її вихопилась сльоза і канула на скатерть. І Катря
ніяково прошепотіла:
— Вибачте мамі своїй, що героїнею не вміє та й не може бути...
Але не бачитиму вас довго, довго, а може й ніколи... — І, мабуть,
злякавшись слів своїх, затихла.
132