Basic HTML Version
Як я вже передше згадав, що транспортація не була ще
наладнана, тому я рішив їхати до Золочева одним з авт, захованих
між деревами митрополичого саду. Тому, що я не вмів провадити
авта, один із синів Новаківського, який знав шоферство, запропо
нував мені свою послугу. Попрощавши всіх у палаті та в Капітулі,
виїхали ми в напрямі Личакова і Винник. Відразу за Винниками
побачили ми широкі колони вояків, які місили розмоклі поля, йдучи
на захід. Зате на кам'яній („цісарській") дорозі маршували офіцери.
Побачивши нас у автомобілі, не питаючи, хто їде й куди, сказали
мені висісти, не зважаючи на те, що ми показали посвідки від. т.зв.
„Української Червоної Міліції", де було виписано, що їдемо
службово до Золочева організувати відділ червоної міліції. Один із
совєтських офіцерів сказав, що не потрібно нам трудитись, бо в
Золочеві вже є міліція, яка прибула з УССР. Я хотів всісти до авта,
щоб повернутися до Львова, одначе ці „красноармійці" сказали
„нєльзя", бо їх болять ноги й нема місця для мене. їх чотири
всадилися до авта і, що жоден з них не вмів провадити, казали
Новаківському везти себе до Народного Дому у Львові. Коли
пізніше я стрінув Новаківського, він розказував мені, як то ті
офіцери тішилися з випадкового щастя, що не мусіли йти пішки, а,
під'їхавши до Народного Дому, наказали йому забиратися, але вже
без машини й без подяки.
Краєчком гостинця-шляху вздовж рову, тому що був завале
ний маршуючим військом, я з малими пригодами добрив аж на
другий день до Золочева, а відтак — до Бужка, де нетерпеливо
очікувала мене моя родина, яка дістала звідкілясь вістку, що мене
зліквідували „щельци".
Дивлячись із перспективи часу назад, я мав дійсно велике щастя
працювати протягом трьох і пів року з цією Великою Людиною. Я
все думав, що це не лише щастя, але чудо. Чому я, а не хтось інший,
був тим вибранцем тим більше, що я ніколи не вмів і не хотів
відрізнятися від інших, можливо, навіть здібніших кандидатів за
мене. Обсервуючи протягом трьох з половиною років Митрополи
та і маючи з ним близький контакт, я стверджую факт, що він є
святцем не лише нашої Української Церкви, але й Вселенної.
22
)
Цього переконання була також родина Шептицьких; одна його
братанниця - монахиня пише: „Нема потреби, щоб я вам казала,
що ми завжди шанували й любили нашого Стрийка як святого". Із
своїх 79-ти літ, трьох місяців та семи днів життя він віддав 56 років
22) Льоґос т. II кн. І січень-березень 1951 р. 27-го листопада 1920 р. о.
Дженнокі, апостольський візитатор.писав до Східньої Конгрегації: „Я пізнав ясно,
що то за свята душа! Він не має іншого побудження до діяльности, як тільки з
любови до Ісуса Христа".
123