Basic HTML Version
Золочівщину. Повертаючись назад до палати, наткнувся я на двох
військових росіян та одного знайомого урядника з Капітули. Вони
поспішали в напрямі запаркованих авт, бо з тієї околиці хтось через
високий мур саду застрелив російського „командира". Коли мене
зустріли у військовому плащі, думали, що це я стріляв, але, на моє
щастя, капітульний урядник запевнив цих офіцерів, що мене дуже
добре знає, бо я працюю в канцелярії „червоної місцевої міліції" та в
митрополичій канцелярії. Росіянин, поспішаючи, наказав мені
піднести руки в гору і відійшов, наказуючи жовнірові держати
рушницю на поготівлі, звернену до мене. Жовнір, виявилося, був
українцем, і я йому дав пачку тютюну (я тоді курив). Він дозволив
мені спустити руки, що я й використав, щоб позбутися револьве
рів. Коли повернувся старшина, обшукав мої кишені й відпустив
мене. Під час цієї історії мої думки були коло Митрополита, якого я
вже давно обожнював. Я молився про Його зиступництво до
Господа Бога. Слідуючого дня я розповів Владиці про цю пригоду,
а він тоді дуже делікатно звернув мені увагу, щоб я не бавився збро
єю, від чого можна дуже легко загинути.
Після відбутої моєї нормальної праці для Владики, якось я
зайшов до канцелярії „міліції" в школі, щоб далі виписувати
посвідки. Несподівано зайшов туди якийсь начальник із НКВД,
випитуючи, що це за міліція, хто є старшим , хто я є та наші адреси.
Найважнішим для нього було те, кому належить це цінне
змаґазиноване добро. Я інстинктовно відчув підступ і не подав
мого справжнього прізвища ані імени старшини „міліції", як також
моєї адреси (палати). Коли пізніше прийшов провідник „міліції", я
повідомив його про візиту НКВД. Як наслідок цього, старшина дав
зарядження, щоб якнайскорше перевезти, що тільки дасться, в інше
місце, а решту добра роздати кому завгодно. Тому що в палаті жило
в тому часі чимало людей, я з допомогою двох братів Костель-
ників (сини о. д-ра Г. Костельника, які згодом загинули в Дивізії,
або в УПА) та двох братів Новаківських перенесли різні ці добра
до пивниці палати. Тоді постачання харчами через крамниці
припинилося, отже, я був щасливий, що забезпечив палату
найменше на кілька місяців. З цієї дарової роздачі скористали
мешканці Капітули та принагідні українці, які довідалися про
роздачу.
Слідуючого дня заїхало кілька вантажних військових тягарівок
до школи, щоб загарбати замаґазиновані добра, одначе застали
порожні кімнати. Розлючені „визволителі" випитували сторожа, де
є секретар, де старшина „міліції", а найважніше, де поділися ті всі
добра, які совєтчик бачив попереднього дня? Сторож сказав, згідно
з інструкцією українського старшини „міліції", що заїхали якісь
120