Basic HTML Version
український університет пов’язані не
забутніми, єдиними в свазму роді пе
реживаннями. їх тяжко відтворити
словами молодшим генераціям, зокре
ма тим, що виростають і вчаться тут
поза залізною заслоною в умовах
повної академічної свободи і з широ
ко відкритими і науковими і суспіль
ними можливостями. Наші — студен
тів філософічного факультету — вик
лади відбувалися то по приватних
мешканнях, то в приміщеннях куль
турних і наукових установ: Науково
го Товариства ім Шевченка, Націо
нального Музею, „Просвіти”, а то й
інколи десь під вільним небом в
Стрийському парку, чи на високому
замку або Кайзервальді. Викладів
стислої філософії слухали ми інколи
під спів солов’їв, філологічні семіна
рі перемінювалися після приходу по
ліції в товариські зустрічі із грою на
фортепіяні господині чи її дочки —
нашої товаришки, або ж в Національ
ному Музеї на вулиці Мохнацького 42
ми із студентів палеографії ставали
в одну мить музейними помічниками,
що відкурювали запорошені кімнати
чи виполошували формаліною книго
гризів із старих книжок. Дуже часто
не помагала ні конспірація, ні всі
стійки і „пантрування”. На викладі
з’являлася польська поліція і забира
ла до дирекції поліції на Міцкевича
передусім професора, що відважував
ся нелегально вчити, а в дальшому
і студентів, які не мали в порядку
своїх документів і прізвищ, похо
дження яких тяжко було поліції вста
новити. Але тоді ми, як і наші коле
ги
з інших факультетів, влаштовува
ли демонстраційні походи, приєдную
ч а я усі як один до ув’язнених і від
проваджуваних поліцією наших про
фесорів чи колеґ. Кінчалося все бла
гальними вмовляннями поліції не ро
бити бешкету, а коли йце не пома
гало, то у старостві, куди ми з’являли
ся разом з поліцією й ув’язненими
цілою громадою, зустрічав нас укра
їнською таки лайкою комісар Кай-
дан чи інший з його заступників.
В спогадах наших живою зали
шиться завжди пам’ять про наших
професорів: І. Крип’якевича, що, нав
чаючи історії в філії державної гім
назії, не занедбував організувати бой
кот польських державних свят учня
ми, Ю. Полянського, географа йархе
олога, що викладаючи нам ще в гім
назії польську мову і літературу, свої
виклади присвячував здебільша спо
гадам й оповіданням про те, як він,
як командант української батерії гар
мат, обстрілював у 18 році поляків у
Львові, померлий уже бл. п. Іларіон
Свєнціцький, що вчив нас любити ук
раїнську старовину і мистецтво і дово
див переконливо, що для того, щоб
знати добре історію України ,треба
знати історію її сусідів, особливо ж
тих, що з ними треба взсти бороть
бу за існування, та інших. Якнайкра
щі спогади про своїх професорів збе
рігають і колишні студенти інших
факультетів Українського Універси
тету, як наприклад медичного фа
культету про д-ра Маріяна Панчиши-
на, свого професора і ректора, чи
студенти техніки про проф. Миколу
Чайковського, що свої сподіванки на
підсовєтську українізацію заплатив
засланням*.
Ще треба згадати на цьому місці,
що у фронті боротьби за українські
високі школи стояли одностайно з
усім українським студентством теж і
західньо-українські богослови, сту
денти теології. Протестуючи проти
замкнення університетських студій
для українських студентів, українсь
кі професори і студенти теології зре-
зиґнували з можливости навчання на
богословському факультеті Львівсь
кого Університету, і переходили до
Духовної Семінарії, зорганізованої за
ходами великого нашого митрополи
та Андрея і тодішнього ректора і піз
нішого Митрополита Иосифа Сліпого
і перетвореної в pp. 1929/1930 в Бо
гословську Академію з богословсь
ким і філософічним факультетами.
Таємний Український Університет
проіснував чотири роки завдяки по
святі професури і студенства і жерт-
венності та зрозумінню громадянства,