Basic HTML Version
зати вам на самому початку вашого
перебування в Києві дещо, що вам
— думаю — слід усвідомити.
І, не звертаючи уваги на мій рух
рукою в бік кріселка ,він продовжу
вав, стоячи:
— Я з простих. Народився у шах
ті. З п’ятнадцятого року життя в рев-
комі- Радянська влада дала мені все:
освіту, високе місце. Як знаєте, я про
курор Верховного Суду УССР.
Він хвилинку помовчав, пильно
дивлячись на мене, а тоді докинув:
—■Радянська влада зробила мене
людиною. Таких, як я, мільйони. І
ми будемо боронити Радянський Со
юз — зубами!
Я стояла пзред ним розтрощена.
Думка, що зродилася останньої ночі:
а чи не просити мені Костю, щоб
справу мого чоловіка рушили у то
му Верховному Суді (там вона мала
бути, сказав мені прокурор) — зда
лася божевільною.
Він зразу ж перейшов на інший
тон: куди я зібралася йти? Чи не
міг би він провести мене по „нашому
чудовому Києву?” Музеї? Прекрасно.
Треба подивитись Музей Леніна, це
найближче.
Я не в силі була його спекатися.
Ми вийшли, спустилися ліфтом униз
і пішли вулицею Короленка, що ко
лись була Володимирською.
Київ іскрився снігом у сонці, а я
йшла, аж до фізичного враження
відчуваючи всю диковинність ситуа
ції. У якомусь моменті, спитавши й
нз чекаючи згоди, він узяв мене „під-
ручку”. Господи, чи це був якийсь
несамовитий сон?! Мій чоловік му
читься вже рік у щораз іншій в’яз
ниці, я місяцями оббиваю прокурор
ські пороги, викрадаючись з праці,
щоб знайти його слід, я від досвітку
вистоюю під в’язницею, коли пощас
тить видерти дозвіл на передачу —
а тут оце йду попід руку з експо
нентом того нелюдського суду, того
страшного ладу, що його він готовий
боронити зубами! ..
Ми наблизилися до ротонди музею
— і я усвідомила: адже ж тУт засіда
ла Центральна Рада! Ця думка, як
солодкий, затаєний гріх, чомусь при
вернула мені всю мою одчайдушність.
Мені раптом пригадалося, як я диви
лася на львівську цитаделю і з ту
гою думала: „Побачу я її ще в на
ших руках?” А потім бачила відхід
польської армії, роззброєної, прини
женої . . . Усе пливе!
Ми здали речі в гардеробу й по
чали мандрівку по великих, чудово
обладнаних залях музею. „Золоті
слова” Леніна на розкішних таблицях
з дорогого дерева, льозунґи, діягра-
ми, макети- Картини, Гравюри на сті
нах, у вітринах рукописи — тези, ре
золюції, листи.
Екскурсоводи фанатично декляму-
ють про „генія людства”, а публіка,
сіра й апатична, мовчки слухає. Я
щось там нотую (аджеж і нам треба
знати методологію музейництва, нам
уже дорікали за „іконостас” поето
вих приятелів), а Костя тихо ступає
поруч і пильно слідкує за моїм вра
женням.
У наступні дні мене захопив у свої
обійми Київ, те місто, де кожен ка
мінь говорить нам про історію — і де
публіка розмовляє російсько-україн
ським волюпюком, аж несподівано тут
і там прорветься струмінь найкра
щої української мови, коли ви спита
єте окремого прохожого про напря
мок, їдете в тролейбусі зі селянами,
купуєте в черзі цукор, а чи побува
єте в задніх кріселках на. ювілеї Ти
чини, нещасного манекета на вдеко-
рованій естраді.
Уже на самому початку я пороби
ла старання, щоб дістатись до голов
ного прокурора Верховного Суду,
лист до якого мені дав наш „приму
совий депутат” д-р Панчишин. Мене
врешті прийняв заступник прокуро
ра: ніякої такої справи тут нема, це
вам набрехали у Львові. „Всьо” . . .
Півднини я проводила в Наркома
ті, багато часу перебувала із знайо-