Basic HTML Version
Мою зі Львова киянкою. Її кімната у
спільному з шістьма іншими жінками
іісімешканні, де в коридорі не вгавав
шум примусів, була все ж затишна
й мила, як її вміють улаштувати в
українських містечках: мені нагада
лися затишні міщанські кімнати Во
лодимира Волинського чи Старого
Косова. Ходили ми їсти до Будинку
Вчених, дряпалися на засніжену Во-
лодимирську Гірку, стояли даремне
під св. Софією, закритою в той час.
Торгували для моєї знайомої якийсь
,,сарафан” на Басарабці. Не мргли, у
завірюху, дочекатися автобуса на
Дарницю, щоб провідати мистця їжа-
кевича, теплими картинами я захоп
лювалася в Будинку-Музеї Т. Шев
ченка на Хрещатицькому провулку,
де так зворушливо бачити в мансард
ній поетовій кімнаті його мольберт,
палітру, пензлі.
У цьому будинку я провела не од
ну годину в розмові з науковим ро
бітником, якому наш музей висилав
знімки для Франкової ювілейної вис
тавки. Якось він показав меці нашу
фотокопію ювілею Франка в 1913 p.,
дз він передбачливо замазав рбличчя
Дмитра Донцова — і це дало привід
до щирих розмов. Він учився ра літе
ратурному факультеті Харківського
університету, але це не зберегло його
від ув’язнення і заслання.
За усім тим я поверталася до готе
лю пізно увечері, коли Кост?я вже
прощався з Зоєю- Вони також раді
були такому порядкові справ. Моя
попередниця, „бабушка”, мусіла тут
дуже заважати.
Одного разу все ж я застала їх у
тракті якоїсь „сцени”. Костя, зразу
попрощавшись, ще повернувся від
дверей і сказав до мене:
— А ви знаєте, що у Зої є чоло
вік? Прекрасний, руденький Иося.
Ця пара, я тоді остаточно зрозумі
ла, була парою добре влаштованих
російських міщан, що переживають
„іщо адно увлєченіє”.
Нарешті, моє перебування в Києві
добігло до кінця. Другого ранку та
кож Зоя мала повертатися до свого
Кіровограду — і вона запросила Щ
прощальний вечір Костю та ще одно
го прокурора, росіянина. Прийшла й
моя знайома.
Прокурори з’явилися з вином, з
„конфетами”. Костя був — а може
вдавав, що був — у дуже піднесено
му настрої. Він не переставав гово
рити, розказував анектоди, поринав
у спогадах, захоплювався майбутнім
„страни”.
— . .-. Це було в якомусь лазареті
— на нас напали петлюрівські бан
дити. Ми з Марґіт — вона навчила
мене мистецтва кохання — лежали
на даху. Марґіт тихо скрикувала, ко
ли її оголені груди торкалися холод
ної бляхи. Я сказав їй у саме вухо:
„Ще раз — і скину тебе вниз”. І я
ладен був це зробити . ..
. . .Маяковський! Чи був коли де
на землі такий поет? Ми бували ра
зом на шахтах. Оце було захоплення,
його просто розривали! І хто ще,
справді, міг так прекрасно висловити
Думку:
„І будь я неґром преклонних лет,
Без лєні
Я виучіл би русскій, патаму, что ім
Ґаваріл Ленін ”
—■Так, — продовжував Костя, —
всі народи світу заговорять колись
російською мовою, мовою Леніна! Я
цього певний!
Моя знайома почала прощатися:
їй пора додому. Костя запропонував
провести її. Чи йя не схотіла б? . .
Ми йшли утрьох тих декілька
кварталів до її помешкання, коли в
мене не стало вже сили стриматися.
Я сказала Кості зрозумілим йому ар
гументом :
— Те, що ви говорите про майбут
нє володіння російської мови над сві
том — здається мені дуже ретроград
ним. Аджеж ви будуєте комунізм, ін
тернаціональне суспільство ?
Костя засміявся: