Basic HTML Version
же злющою офіціянткою) я дістала
„ордер” на кімнату в готелі, близь
ко Золотих Воріт. Це був „Красний
Київ”, а чи „Красний Кієф”, мова бо
тут не про красу, а про колір.
Я опинилась у чистенькій, привіт
ній і теплій кімнаті на сьомому повер
сі, куди привіз мене ліфт. Вже нани
зу сказали мені, що я матиму спів
мешканку: мені дуже пощастило, бо
саме цього ранку виїхала одна жін
ка. Помившись, я зразу ж і приляг
ла трохи відпочити. І тут же почула
кроки по коридору — двері відкрили
ся.
Вона стала на порозі — зовсім мо
лода, білява.
— О, как харашо, что бабушка ує-
хала! А ви — кто такая ?
І, не чекаючи відповіді, вона шви
денько ув ійшла , скинула пальто,
шпурнула його на кріселко і сіла на
своєму ліжку, зацікавлено мене роз
глядаючи.
Моя мова її дуже розсмішила. „С
Западной?! A-а? Зачем приєхалі?”
Я пояснила і спитала в свою чер
гу:
—■А хто ви?
Вона — Зоя- 3 Москви. Закінчила
юридичний факультет, а тепер —
прокурор у Кіровограді. Приїхала
сюди „разґружать дела Верховного
Суда УССР”.
Я аж сіла від несподіванки на мо
єму ліжку. Прокурор! Верховний
Суд! Мої досвідченіші в цьому режи
мі приятелі наказували мені ніде, ні
словом не згадувати про ув’язнення
мого чоловіка, а оце . . .
Я спам’яталася. Нічого, кажу, як
дивно.
— Что такоє дівноє?
Треба берегтися, думаю. А вголос:
— Та хіба не дивно, як це ми тут
з’їхалися? Ви — з Москви, я — зі
Львова. . .
— Ну, да . . .
І лягла на ліжко, тихенько наспі
вуючи. Лягла йя, гарячково думаю
чи над тим, куди я попала.
За півгодини постукали у двері.
— Да-да! — кликнула Зоя, і на
порозі став великий і огрядний чор
нявий мужчина з гарним лицем.
— Костя Білий — привітала його
Зоя, тоді як я прийняла пристойнішу
позу, сідаючи на краєчку ліжка.
— Нє Білий, а Бєлий, — виправив
її прибулий. Але вона тільки засмія
лася і стала швиденько говорити:
— С Западной, что ви скажете на
ето? Как она смєшно розґаваріваєт!
Работаєт в каком-то музеє-
Костя повівся дуже „тонно”. Він
шармантно привітався, прохав не пе
ребивати собі відпочинку і, сівши на
кріселку біля Зоїного ліжка, став ме
не делікатно випитувати. Як на ймен
ня йпо батькові? Що привело мене
до Кизва? О, о, як гарно, що я так
хутко включилася у нове життя За-
хідньої України!
Говорив він доброю українською
мовою і тільки так до мене звертався.
Вони розмовляли потім потиху про
свої справи, а я відпочивала. А тоді
почула дует:
Не ґаварі. Я знаю всьо, чо ти
[мне скажеш —
Вєдь ти нє можеш мне нічєм
[помочь. Проходіт всьо,
І сєрдцу веріть нє прікажеш,
Пращай} родной мой друґ,
[пращай, мой друґ!
У мене крутилося в голові. Київ,
омріяний Ки'іїв .. . Прокурори! . . А
тепер ще цей цілком „старорежим
ний”, циганський романс! . .
***
Другої днини була неділя, „вихід
ний” у Наркоматі, але Зоя поспішала
до праці, викінчувати якесь „отвраті-
тєльноє дєло”. За пляном і наказом
мого директора, мені треба було ви
користати увесь вільний час на огля
дини музеїв. Я саме збиралася вийти,
коли знову з’явився Костя.
У нього був дуже серйозний виг
ляд. Він промовив:
—Я, Марія Василівна, хотів би ска