Basic HTML Version
глах. Менші корабельні були в Збу-
рівці, недалеко від Голої пристані,
а також в Олешках. Будівничими бу
ли місцеві мешканці. Уміння будува
ти судна передавалося з покоління в
покоління.
Цей район разом з містами Мико
лаєвом і Херсоном називали колись
Новою Охтою. Стара Охта недалеко
Петербургу, де за Петра Першого
розпочато будову російської військо
вої фльоти.
Тут була нагода розповісти екскур
сантам про те, що на Україні будува
ли морські йрічкові кораблі ще тоді,
коли на Московщині люди плавали
по болотяних річках на своїх ,,ла-
дьях”. Разом з тим була нагода роз
повісти про запорізькі морські похо
ди.
Одного разу, мандруючи з екскур
сантами в околиці запорізького сели
ща Збурівки, де будували дерев’яні
морські та річкові судна ще з часів
княжої держави України-Руси. Ми
ввійшли у невеликий прилісок. Між
нами було дві сестри Стрільченкові з
Одеси, дівчата, що походили з інте
лігентної родини, яка вже давно втра
тила національну свідомість й стала
,,общерусскою”. З ними мені часто
приходилось говорити на тему „мате-
рінскій язик у школі”, і вони все
намагалися мене переконати, що я
та інші „малороси” даремно борони
мо право „народньої мови” в почат
кових школах. Це, мовляв, забаган
ка фантастів-українофілів та мазе-
пинців.
У приліску ми побачили хлопчи
ка років на п’ять і дівчинку років
на вісім, що сиділи собі тихенько
біля куща. Я сказав одній із Стріль-
ченкових:
— Ось маєте нагоду переконатися,
як розуміють російську мову україн
ські діти. Ідіть і поговоріть з ними!
Сестри Стрільченкові і ще кілька
вчителів подалися до дітей-
Одна Стрільчинкова підійшла до
дівчинки і заговорила до неї російсь
кою мовою. Дівчинка мовчки диви
лася на неї, а хлопчик насупився і
почав сіпати сестру за рукав, мовляв,
ходім звідси. Обоє мовчали. Я вирі
шив, що тепер настав мій час, пі
дійшов до дітей і заговорив по-укра
їнському до дівчини, називаючи її
навздогад Оленкою:
— Чого тут сидиш, Оленко? Може
на кого чекаєш?
Дівчинка мовчала, не реаґуючи на
мої слова, а хлопчик ще більше
насупився. Тоді я запитав дівчинку,
кудою можна пройти до села. Дів
чинка нічого не відповіла, а хлоп
чик несміливо промовив:
— Вона німа . . .
— То може ти, Івасю, скажеш, як
пройти до села? — спитав я. — Я то
бі за це дам п’ятака і ти купиш пря
ників собі йОленці.
Хлопець веселіше подивився на
мене, а вчителі і вчительки, стоячи
осторонь, з цікавістю приглядалися.
Я дав хлопцеві мідного п’ятака. Тоді
він розповів мені, що дівчину звуть
Марійка, і „вона татова”, а його звуть
Миколою і він „мамин”. Після того
по-дитячому пояснив, що тато жона
тий з його мамою, а Марійчина мама
вже давно померла. Я присівся ближ
че до хлопчика і повів з ним розмо
ву.
Він розповів, що тато поїхав до
Херсону, а приїде п’яний і буде бити
маму, а опісля і їх, дітей. Простою ди
тячою мовою п’ятилітня дитина роз
повіла про трагічне життя бідної се
лянської родини, а на запитання в
„общепонятній мові”, що їх ставили
вчительки, не відповідав і мовчки ди
вився на ,,панночок”, не розуміючи,
чого вони хочуть від нього.
Отой п’ятилітній хлопчик показав
тоді не лише сестрам Стрільченковим,
а-.;й всім іншим, які чули нашу роз
мову, що „матерінскій язик” селян
ські діти розуміють краще, як „обще-
понятний”.
Цей випадок викликав на' вечірніх
зборах курсантів широкі дебати і дав
можливість українцям переконати не
одного в правильності їхньої позиції
щодо „матерінского язика” в народ
ній школі.