Basic HTML Version
ше те, до чого вони покликані. Тому
й стаття названа: „Революційна по
езія і поетична революція”. Наша ре
волюція 50 років тому була типовою
поетичною революцією, а такого ти
пу революції виграють хіба дійсно
Божим чудом...
У 1968 році у Варшаві великий
польський поєт-патріот Адам Міцке-
віч п’єсою „Дзяди”, скерованою про
ти тогочасного (і сучасного) окупан
та його Батьківщини — проти Росії,
підняв на ноги вже 25 років вихову
вану в так званому „соціялістичному
дусі”, в дусі покори Москві польську
молодь, переважно інтелігенцію! Ґо-
мулка мусів заявити, а київська „Ра
дянська Україна” з 23 березня 1968
року мусіла передрукувати (і це зна
менно !) у Варшаві, критикуючи вла
сну молодь: „...Перетворюють анти-
царське вістря «Дзядів» на антира-
дянську зброю” !.. І зацитував наступ
ні слова, коли польська молодь зри
валась та била браво на кожній виста
в і: „Я буду вільним — так, я не знаю,
звідки прийшла ця новина, але я
знаю, що значить здобути свободу з
рук москаля” !..
Візьмім деякі факти із статті ки
ївського літературного критика на
шого часу Івана Дзюби „Інтернаціо
налізм чи русифікація?” Автор роз
повідає: „Коли в 1963 році Клюб
творчої молоді організував ушануван
ня пам’яті Івана Франка, і похід із
смолоскипами до його пам’ятника, в
натовпі на Хрещатику чулися вигу
ки: „Ти смотри, бандеровцьі! Как их
много!..” Той же автор свідчить, що в
1964 і 1965 роках каґебісти хапали
людей біля пам’ятника Тарасові
Шевченкові в Києві за недозволені
режимом демонстрації, при чому ук
раїнців заарештовували, зате зайду-
московку, якусь студентку Тєльнову,
котра блюзнірствувала перед пам’ят
ником Кобзареві - випустили і її
справу „зам’яли для ясности”...
Українські письменники, як у
жадному з народів світу, зазнали і
від царя, і від Сталіна та новітніх
Петрів Перших у Кремлі дійсно жах
ливого спуску крови. До 1956 року в
УССР Москва фізично знищила 73
письменників, 212 замовкли — за
мовкли зліквідовані духово, а багато
з них і фізично... Та йбагатьох ніби
то „повернених українській літерату
р і”, повернули для знущань над їх
творчістю і сумлінням, для замовчу
вання їх праці або для оголошення
тільки їхніх прізвищ...
Даремно київська „Літературна Ук
раїна” з 19 грудня 1967 року в стат
ті „Поезія, народжена Жовтнем”, на
зивала такі прізвища нібито україн
ських большевицьких поетів, як Ми
хайло Снарський, Антон Шабленко,
Никанор Онацький, Дмитро Овчарен-
ко... Ті особи нікому не відомі і, як
признається та газета, навіть самим
комуністам... Окупант нищив тих, які
йшли з народом, які були сурмачами,
провісниками і співтворцями україн
ської національної революції... Олек-
сандер Олесь, Евген Маланюк, Юрій
Дараган, О. Ольжич пішли на емі
грацію... Володимир Сосюра, який
був у лавах Армії УНР, перекинувся
до большевиків і вже потім сам з-під
нагана погрожував через кордони Сн-
монові Петлюрі і Евгенові Маланю-
кові... Багато трагедій розігрались на
шляхах нашої революції, на шляхах
продовження нашої Національної Ре
волюції.
Минуло півсторіччя... І знову на
обрії Національної України підвелись
поети, мистці слова, мистці пензля,
критики, літератори, музики, журна
лісти... Знаємо вже понад 200 імен
новочасних мучнів-українців, за ви
словом Павла Тичини, які мучаться
по мордовіях в СССР „за любов до
есстри, до брата, за любов до своєї
мови”, як писав безвинно засуджений
Святослав Караванський. Писав, за
питуючи з-за ґрат нас, Україну, увесь
Божий світ:
Хто дав право, о, совість віку,
З найчесніших робити в'язнів,
А зате на чолі народів
Наставляти катів і блазнів