Basic HTML Version
раз у капличці на відлюддю і ходи
ти туди й молитися до нього, як до
ікони". Автор просить „ланів поділь
ських, широких, хвилястих, як море
шумних і як горе сумних, синіми во
лошками закосичених, багряними
маками, ніби каплями крови покроп-
плених, густою
стернею в осінню
днину наїжених", щоб помогли йому
знайти свій перший спомин.
„Поможи пам'яті моїй, церковце де
рев'яна, старенька і маленька, клям
рами внутрі постягана,
щоби стін
твоїх зітхання й нарікання людські
не розсадили, щоб ти, не дай Боже,
колись від них, як серце від удару
важкого й несподіваного не розірва
лося. Ти перша чула мій шепіт мо
литви, перша бачила мій перший лет
в країну тайн незбагнутих, — допо
можи мені!"
Оці спогади Б. Лепкого — це цін
ний матеріял до пізнання письменни-
кового життя та творів. Майбутній
автор життєпису поета мусить їх все
бічно використати, бо в них посеред
ньо подана автохарактеристика са
мим Б. Лепким.
Найбільше
„казки" стрічаємо в
першій частині перевиданого твору,
що зветься „Крегулець" і кінчається
„Цвітом щастя".
„Не повелася мандрівка за квіткою
щастя. Хлопець замість квітки, при
ніс собі недугу, якої назви ніхто й
вимовити не смів". Це була „фебра".
(малярія), що довго мучила Б. Леп
кого.
„Казковий" елемент стрічаємо і в
другій частині книги, яку автор на
звав „До Зарваниці". Сам автор за
кінчує її так:
„Казку розказую Вам, казку мого
життя, моїх дитячих літ.
Героєм її не лицар з окривавленим
мечем, не чарівник, що вміє дива
творити, не сирітка, кривджена ма
чухою злою, а слабий, слабонький
хлопчина.
І не провадить Вас моя казка в за
чаровані сади-виногради, де папо
роть цвіте, звірі говорять, сльози пе
ретворюються в перли, каміння у са
моцвіти.
До попівської хати Вас провадить,
до села на золотім Поділлю.
Не казка це, а правда.
Кожне слово правдиве і невибагли
ве, таке, як колись було.
Було, прогуло, й не вернеться ні
коли.
Тому воно й казка. Тільки тому".
Автор протиставить оті казкові ча
си сучасності.
„Розказую для тих, що слухати
хочуть. Для тих, що втомлені суєт-
нею нинішньої днини і тривогою про
„завтра", линуть у своє минуле і ба
чать свою хату рідну і найближчих
своїх і себе самих малими, так, як я".
В третій частині „Казки мойого
життя" в „Бережанах" майже немає
казкового матеріялу, автор розпові
дає про місцеві звичаї й обряди, про
Бережанську гімназію, її учителів і
директора та цікавіших учнів і про
подорож до Праги після матури.
Брат поета, відомий стрілецький
композитор, Лев Лепкий доповнив ці
спогади свого старшого брата і довів
їх аж до його смерти в Кракові в
1941 р.
„Поезія, друже, ВСЮДИ Є, І В ЛЮДЯХ
і в природі"
Так твердив Богдан Лепкий і до
давав до повищих слів; „І поки чо
ловік жиє, то їй умерти годі". І це
не був тільки поетичний вислів ав
тора збірника поезій „Поззіз, розра
до одинока", який був поетом і в що
денному житті, як це відчували всі ті,
які мали щастя з ним зустрічатися.
Ніжність автора видко й у всіх йо
го творах, в поезіях, оповіданнях і
повістях. Його особистий чар звертав
увагу всіх, що з ним розмовляли. Йо
го ніжна вдача, його величня пос
тать ,надзвичайна ввічливість і при
цім правдива скромність, така рідка
в наших деяких ніби „великих" лю
дей —• причаровували всіх, що мали
нагоду бути в його товаристві. Бог
дан Лепкиц — це найбільший естет
268