Basic HTML Version
Східню Галичину, веденого урядом
д-ра Євгена Петрушевича з Відня на
міжнародному терені в 1923 p., як
теж і так званої нормалізаційної по
літики УНДО в 30-их pp. Проти цих
поміркованих течій виступали ради-
кальніші течії всередині національ
но-демократичного табору. Всі вони,
як угодівсько-залежні, так і ці неза
лежні течії та групи, мали свої пресо
ві органи, дармащо були інколи тіль
ки ефемеридними появами. Водночас
русофільський табір теж не був од
ностайний. Крім згаданої вже польо-
нофільської „староруської" групи,
що її наче символом був посол Ми
хайло Бачинський, комісар Народно
го Дому у Львові, була соціялістич-
но-радикальна група, яка оформила
ся в Селянсько-Робітничу партію
(Сель-Роб) з виразним комунофіль-
ським нахилом і з щораз виразнішою
орієнтацією на Советську Україну.
Це був один із відламів так званого
радянофільського табору, що його
складали різні елементи, з різним сві
домо-ідеологічним чи тільки чуттє
вим, невикристалізуваним підходом.
До того радянофільського табору на
лежали безумовні українські патріо
ти, які — після признання Східньої
Галичини Польщі •— орієнтувались
на „Україну, хоч би й радянську".
Це були вірні прихильники през. Єв
гена Петрушевича, який, перенісшись
із Відня до Берліну, недвозначно під
тримав оту „радянську" орієнтацію.
Це були культурники, які здебільша
стояли осторонь активного політич
ного життя або відійшли від нього
(як М. Лозинський), щоб працювати
для української культури в Україні.
Від 1923 до 1925 року цю радяно-
фільську течію репрезентував щоден
ник „Прапор" у Львові. Формально
вона зліквідувалась з постанням
УНДО, але фактично проіснувала аж
до часу трагічної смерти Миколи
Скрипника і Миколи Хвильового. Со-
вєтофільський радикальний „Сель-
Роб" не мав поважного впливу на
маси, зате літературно-громадський
місячник „Нові Шляхи" Антона Кру-
шельницького й суто літературні
„Вікна" Василя Бобинського, субвен-
ціоновані совєтським консулятом у
Львові, сіяли чималу деморалізацію
серед української інтелігенції. Реаль
ним вислідом акції того журналу і
взагалі виявом радянофільської течії
був виїзд в Советську Україну цілого
ряду наших інтелектуалів (Мих. Ло
зинський, Микола Чайківський, Сте
пан Рудницький, журналіст Сказин-
ський, ціла родина Крушельницьких
і ін.). Фізичне винищення їх больше-
виками було трагічним епізодом тієї
дурійки, на яку складались різні еле
менти: і палкий патріотизм, і полі
тичний примітивізм, і персональна
наївність, і ворожа розкладова та сві
домо провокаційна пропаганда.
Але, поруч із цими течіями й гру
пами в українському громадянстві,
політично залежними або й незалеж
ними, виступив на західноукраїн
ську арену новий чинник, який вно
сив поважний фермент і ставив ле
гальний і відповідальний провід за
хідноукраїнського життя з його ор
ганом „Діло" перед новими, неісную
чими до того часу проблемами. Це бу
ла націоналістична течія, оформлена
в січні 1929 року в Організацію Ук
раїнських Націоналістів (ОУН). Ек-
зекутива УНДО й редактори „Діла"
здавали собі справу з політичної до-
цільности існування в Польщі не
тільки політичної репрезентації, яка
легальними засобами боролася б про
ти асиміляційної політики режиму й
водночас сприяла всім конструктив
ним починам всередині рідного гро
мадянства, здебільша подаючи
ІНІЦІА
ТИВУ до них та беручи в них якнай
активнішу участь, — але й існуван
ня також нелегального революційно
го підпілля. Один із найвидатніших
членів екзильного уряду УНР з осід
ком у Варшаві, який тоді все ще сто
яв на становищі концепції польсько-
українського антиросійського фрон
ту, заявив був авторові цих рядків:
„Якби не було ОУН, то ми повинні
були б його створити". Отож у прин
ципі не було розбіжностей між про
водом легального українського табо
ру в Польщі в 30-их р. р. і нелегаль
ного, підпільного. Зате найповажніші
розбіжності виринули у зв'язку з ме
тодикою діяння ОУН. Сполучення
військово-революційного реферату з
ідеологічно-пропаґандивним в одній
організації, — прийняття принципу
ц