Basic HTML Version
врешті й згадувана вже вгорі „Прав
да". Але справжньою відповіддю на
москвофільське „Слово" і на декла
ративну статтю його редактора Б. Ді-
дицького про „едінство русского на-
рода" — стало „Діло".
Це був орган спершу нескристалі-
зованої народовецької течії, згодом,
після створення у 1899 р. Національ-
но-Демократичної партії — її півофі-
ційний орган. Офіціозом партії була
„Свобода", але дійсним та авторитет
ним органом національно-демокра
тичної думки було „Діло". Таким ор
ганом воно залишалось без уваги на
формальні зміни партійної назви
(Національно-Демократична партія,
переназвана на Трудову в 1918-19 р.
р. та на Українське Національно-Де
мократичне Об'єднання, УНДО, як
злуку двох фракцій Трудової партії і
групи „Заграви" в 1925 p.). Той са
мий ідеологічний напрямок залишав
ся також без уваги на формальні змі
ни газетної назви, внаслідок заборон
збоку польської влади. Назва „Діло"
була символом української незалеж
ної національно-політичної думки, і
тому автоматично, й символом ле
гального спротиву однаково поль
ській, як і російській екстермінацій-
ній політиці. Тому першим ділом ро
сійських властей в 1914 p., після
вмаршу до Львова царських військ,
було закриття „Діла", яке привіта
ло було тимчасових переможців пе
редовою статтею „Нехай згине Ро
сія". І тому й після залишення Льво
ва українським військом в листопаді
1918 року, польська окупаційна вла
да не дозволила видавати „Діла" аж
до 1923 року. Отож воно появлялось
під різними назвами, що їх мусіла
змінювати щораз заборонювана га
зета: „Українська Думка", „Україн
ський Вісник", „Громадський Віс
ник", „Свобода". Щойно після рішен
ня Ради Амбасадорів з 15 березня
1923 року, яке признавало Східню
Галичину Польщі, коли провідна На
ціонально - Демократична (Трудова)
партія, не вирікаючись ідеалу само-
стійности і соборности, сформульова
ного актами 22 січня 1918 і 1919 ро
ку, визнала за мінімальну політичну
програму в межах Польщі терито-
ріяльну автономію — польська влада
толерувала „Діло", шикануючи його
та б'ючи матеріяльно найбільш з
усієї існуючої західноукраїнської
преси — превенційною цензурою та
постійними конфіскаціями.
Історії Західньої України й історії
всієї взагалі України між двома сві
товими війнами, хитань політичної
думки в тому періоді та особливо істо
рії впертої, послідовної і безперервної
боротьби за так зване збереження
стану українського посідання в Поль
щі — неможливо як слід пізнати, не
перечитавши річників „Діла". Вида
вання й редагування „Діла" в періо
ді між двома світовими війнами бу
ло річчю надзвичайно складною і
трудною. Треба було боротися і про
ти польонофільської, і проти русо
фільської течій, породжених прогрою
наших визвольних воєн з Польщею і
російськими большевиками. Ці течії
теж були різні і складні. Польоно-
фільство було активно підтримуване
польською адміністрацією: туди на
лежала т. звана група „хліборобів"
та угодівська група т. зв. староруси-
нів, колишніх москвофілів, які з лас
ки польської адміністрації тримали в
своїх руках Народний Дім у Львові
й Ставропігійський Інститут. Коли
партію „хліборобів" складали зде-
більша одиниці, що були колись в
Радикальній партії, і коли ту групу
слід зараховувати до табору політич
но й організаційно залежного від
польського режиму, так само, як зга
дану прислужницьку групу „старо-
русинів", то, в ім'я правди, також в
українському національно - демокра
тичному таборі появлялись концепції
потреби якоїсь такої злагоди з поль
ським режимом, яка головно зупини
ла б польський земельно-колоніза
ційний процес на західноукраїн
ських землях і допомогла українцям
зберегти „стан посідання".
Нема сумніву, що це бажання збе
регти український стан посідання в
Польщі проти асиміляційно-екстермі-
наційного натиску і поєднати вірність
національно-політичним ідеалам з
можливістю „модусу вівенді" в Поль
щі було психологічною й ідеологіч
ною підставою однаково для так зва
ної автономістичної резолюції Народ
ного з'їзду після прогри процесу за
13