Basic HTML Version
вигадки! І ми, соціялісти, не може
мо скинути з себе цей буржуазний
намул!
Не пригадую, що він ще говорив в
оборону нешлюбних подруж, бо я бу
ла поденервована його аргументами.
На Винниченка накинулись усі
присутні. Хтось зажартував:
— Без законного шлюбу ви, Воло
дя, можете щомісяця женитись.
Одного разу прийшов Винниченко
до нас на засідання в дуже веселому
настрої.
— Що сталося? — спитав його Ан
дрій. •- • Може закохався ?
— Ліпше! — відповів, сміючись,
Винниченко, — я несподівано заро
бив 80 рублів. От прийшла мені в го
лову думка написати якусь ерунду.
Дав заголовок „Сила і Краса" і по
ніс до книгарні „Кієвская Старина".
Дав прочитати Степаненкові. Він про
читав і забракував. Я вже не хотів
її й брати і залишив у Степаненка.
Але випадково натрапив на цей ру
копис Євген Чикаленко. Він захопив
ся і дав рукопис на оцінку Леонтови-
ча. І от, як бачите, маю 80 рублів, а
„Сила і Краса" вже в друку.
Коли книжка вийшла в світ, усі
сердечно вітали Винниченка і раділи
разом з ним, а ми з Андрієм одержа
ли від нього один примірник у пода
рунку.
Легкі суперечки з Винниченком у
мене бували часто, але це не вплива
ло зле на наші товариські стосунки.
Одного разу трохи образився він на
мене за те, що я, прочитавши опові
дання „Сила і Краса", порівняла йо
го з оповіданнням Максима Горького
„Мальва".
Того року Винниченко відбував
військову службу. Проте, на засідан
ня приходив акуратно і засиджувався
довгенько по закінченні засідань. За
ходив часто і без потреби. Ми питали
ся, яким чудом його пускають так ча
сто на волю. Він, сміючись, відпові
дав:
— Тікаю. Уже сидів у карцері за
„самовольную отлучку".
Товариші остерігали Винниченка,
радили бути обережним. Могли звер
нути увагу на його часті ескапади.
Це було тим більше небезпечно, що
він вів пропаганду поміж солдатами.
Чого побоювались, те й сталося.
Винниченка заарештували. Громада
старалась довідатися, що йому загро
жує, але розвідка не удавалась. Про
ходив час, а його не звільняли.
Одного вечора зайшли до нас Ка
терина та Євген Голіцинські і Петро
Канівець. Розмова перейшла на Вин
ниченка. Ніхто нічого не знав. Кож
ний висловлював свої припущення,
що саме йому загрожувало: суд чи
так зване адміністративне заслання.
Усі посмутніли. На мить урвалась
розмова.
— Ну, чого носи позвішували? —
раптом озвався Канівець, — хіба Вин
ниченко не передбачав, коли йшов у
революцію, що на нього чекає? А ми
всі, що тут сидимо . . . Який шлях пе
ред нами стелиться?
Цим бадьорим тоном Канівець роз
веселив усіх, а я, щоб цілком розвія
ти сум, поставила на стіл хліб, пол
тавське сало, що його саме прислала
Андрієва мама, та ще гарячий чай (в
кімнаті було холодно), який розігрів
нас і остаточно розігнав тяжкий на
стрій.
Була досить пізня пора, десь коло
десятої, а може й пізніше. І раптом
у передпокої подзвонили. .Поліція!"
— промайнула в усіх однакова дум
ка. Заметушились, почали перетру
шувати кишені, шукаючи компромі-
туючих паперів. Вийти
з
помешкан
ня не було як.
ДЗБІНОК
нетерпляче
задзвонив удруге. Андрій пішов до
передпокою.
— Хто там? — запитав.
В'з.повідь з-за дкерей до нас не до
летіла. Але Андрій весело вигукнув:
— А, за всвка помовка! . . .
До кімнати, як вихор, ускочив Вин
ниченко. Ми всі кинуливсь назуст
річ, закидаючи його питаннями:
— - Що ? Як ? Коли звільнили ?
— - Не звільнили, а втік, — відпо
відь, — але нема часу на розмови.
Переодягніть мене в цивільний одяг.
Негайно мушу виїхати з Києва. Маю
дві години часу до потягу.
Дійсно, не було часу розпитувати,
треба було поспішати. Я пішла шу
кати, в що б його переодягти. Надво-
Щ