Basic HTML Version
pi стояла зима .. . Це був січень або
лютий 1903-го року. Треба було да
ти пальто. На щастя, у Андрія було,
крім студентського, ще старе чорне.
Винниченко нашвидку переодягнувся
і попоїв. До кишені йому всунули
хліба й сала. Канівець мав стежити
за Винниченком оддалік аж до відхо
ду потягу і повідомити нас на другий
день, чи щасливо він видістався із
Києва.
По відході Винниченка з Канівцем
виникло питання: що ж зробити з йо
го шинелею. Катерина запропонува
ла негайно спалити. Але як? Велика,
груба шинеля в пічку не влазила,
треба було порізати її на малі шмат
ки. Для цієї процедури замкнулись
ми в передпокої, посідали на підлозі
і взялися до праці, і то тяжкої праці,
бо різати солдатське сукно було не
легко. Потім поклали в грубку дров,
підпалили і шматочками кидали сук
но в огонь. Але воно тільки тліло і не
хотіло горіти. Довго за північ про
тяглася наша робота. Нарешті ми за
крили грубку в переконанні, що до
ранку все це перетліє.
Далеко пізніше, за кілька років до
відались ми, чим закінчилась приго
да з Винниченковою шинелею.
По довгих митарствах, хованнях
від поліції, арештах, в'язницях, після
військового суду ми з розбитими мрі
ями, з пусткою в душі і без копійки
в кишені спинилися на хуторі в Анд-
рісвого брата. Одного разу прийшла
провідати нас колишня няня моєї На-
тусі, Марія, яка жила в сусідньому
селі. В розмові вона почала розпиту
вати про всіх наших товаришів і рап
том запитала:
— А що сталося з тим Володькою,
що ви його кудись виряджали?
— А ти як знаєш, що ми його ви
ряджали? — здивувались ми.
— Та, бачите, не вам кажучи, На
талочка в ту ніч, коли це сталося,
була дуже неспокійна, я довго не
спала і все чула. На другий день у-
ранці піпіла палити грубку, штурх
нула кочережкою, а воно щось не пу
скає. Я почала вигрібати і вигребла
недопалену шинелю. Я собі й поду
мала, що треба її якнайшвидше спа
лити. Поклала дровець, облила шмат
ки шинелі керасином і поволі, пере
гортаючи, все спалила. Потім повиг
рібала з попелом ґудзики і повикида
ла на смітник.
На закінчення Марія додала:
— Е, я багато чула і знала, тільки
мовчала.
Незабаром ми довідалися, цо Вин
ниченко щасливо перейшов кордон
і живе у Львові. Пізніше він приїздив
до Кисва нелегально під чужим пріз
вищем, і тоді Андрій з ним бачився.
В недовгому часі з нашого ж таки
помешкання ми виряджали на еміг
рацію Голіцинських. Прийшли до нас
увечері вже одягнені до виїзду. Кате
рина переодяглася за міщанку. На го
лові у неї була хустина. На плечі на
кинула велику хустку, як носили за
можні міщанки. Євген, її чоловік, ви
глядав як ремісник.
Катерині не було потреби виїздити
нелегальним шляхом. Була загроза
арешту її чоловікові. Вона могла за
деякий час переїхати легально. Але
всі наші намовляння залишитись Ка
терина відкинула. Навіть такий ар
гумент, що при переході кордону во
на буде великою перешкодою для чо
ловіка, її не переконав. Поїхали. Та
кож перебрались без великих пригод
і оселились у Львові. Так рідшали на
ші революційні,ряди.
З Винниченком я зустрілася ще раз
в кінці грудня 1918-го року. Прийшов
з Андрієм на помешкання моєї сест
ри Ніли, де ми жили тоді у Києві.
— Прийшов привітати товаришку
Ксантипу, — сказав.
Був дуже милий і привітний. Візи-
та тривала дуже коротко. Була рево
люційна доба, йшла підготова до
Трудового Конгресу. Не було часу на
спомини і товариські розмови. По
прощались уже назавжди.
За кілька років, уже на еміграції
у Варшаві, прочитала я його „Від
родження нації", цей ганебний паск
віль, в якому він обплював усю нашу
визвольну боротьбу, усе те,
в
чому
сам брав участь, як голова уряду
УНР. Не хотілося вірити, що це на
писав той самий Володимир Винни
ченко, вірний товариш з часів наших
спільних змагань, наших молодечих
мрій і поривів.
135