Basic HTML Version
Українець із східньої України нага
дував йому здоланого багатиря. Він,
східняк", свідомий свого самобуття,
а
ле він знедолений, прибитий і при
гнічений і, може, тому він розчаро
ваний і інертний. Він готовий до бою,
я
к той багатир, але він уже боїться,
боїться поразки, бо він переляканий.
Східняк" — романтик, він мрійник,
він не реаліст. Його патріотизм має
романтичне забарвлення; його патрі
отизмові бракує войовничости. За Ук
раїну він виступить без усякого сум
ніву. І цей виступ, ця його боротьба
набере романтичного характеру: по
являться махни, зелені, тютюнники
. . . Для нас бракує монолітного наці
онального й політичного проводу.
Нам потрібні не доморощені, а гра
мотні політики. Політика —високе
мистецтво, і без цього мистецтва дер
жави нам не збудувати.
Як це звичайно буває, розмова про
політику заходила в безвивідь. Крім
того, мені хотілося почути його по
гляди на інші справи. Вибравши на
году я запитав, що він пише, надію
чись почати розмову про мистецтво,
і, зокрема, про літературу. Він мов
чав. Потім, раптом: —• Скажіть, що
має людина в собі найсильнішого ? —
дивлячись мені прямо в вічі, запитав
він. — Що саме примушує людину
хвилюватися, сумувати, плакати, ра
діти й сміятися? Що?
Питання було старе, як світ, і мені
аж не вірилося, що його поставив
Осьмачка. За цим питанням щось хо
валося, щось турбувало його. — Лю
бов і кохання, — відповідаю я. Немає
нічого сильнішого на світі від любо-
ви!
Я вгадав. Видно було, іцо якраз це
й мав на увазі Осьмачка. Після моєї
відповіді він хвильку помовчав, щось
Думаючи. Раптом: — Особливо лю
бов до гарної жінки! — заговорив
він. Я не заперечував. Я вже хотів бу
ло сказати, що для мене універсаль
на любов була важливішою, як до
всіх гарних жінок разом узятих. Але
я стримався. Я цікавився його дум
кою. Він продовжував.
— Любов — це джерело енергії, це
вадхнення. Але ця любов мусить бу-
та чистою, без егоїзму, без матеріяль-
аа
х благ, без „я" і „ти", а тільки
„ми"; любов віддана, любов заснова
на на почуттях, на повазі й на розу
мінні.
І тут виявилися мої здогадки. Не
поспішаючи він витяг із кишені зі
м'ятий і заяложений шматок паперу.
— Ось мій останній віршик, — нія
ковіючи почав він. „Царівною" я йо
го назвав.
Я попросив прочитати. Він не від
мовився. Вірш зробив приємне вра
ження, хоч здавалось, що він був на
писаний юнаком в запалі першого
кохання. Я почав був думати, що йо
го „Царівна" була символом його
батьківщини або матері. Але, яка ж
була несподіванка для мене, коли цю
саме царівну він назвав поганою ба
бою. Для мене стало зрозуміло, що
за царівною не криється ні Україна,
ні мати. Це було ніщо інше як зви
чайний вияв любови, яка переросла
в ненависть, до жінки в яку він був
безмежно закоханий і яка його без
оглядно зрадила.
— Редакції відмовляються друку
вати мою „Царівну", — помовчавши,
заявив він. — О, це чудово, о, це, ше
девр, о, це національний гимн, ка
жуть вони, але друкувати відмовля
ються. Питають, що це за баба? Чо
му баба? Хто вона? Бо, мовляв, то ж
не проста собі жінка, то символ, сим
вол України. Хіба, мовляв, можна
Україну назвати бабою? Що більше,
вони просять скреслити те слово.
Але Осьмачка, непереконливий. Ви
креслити те, що він уже написав, він
не може.
— Це не Україна. Це таки реаль-
Неї ^КІНКсі.
Жінка, яку я покохав, як
гімназист. Я покохав її так, як тіль
ки поети можуть кохати. Від щирого
серця, самим єством своїм. А вона?
Вона зрадила. Вона віддалася за ба
гатшого. Вона зневажила мене, бо я
бідний. Ось тому вона й баба, та ба
зарна баба, що за ганчірками не ба
чить справжнього життя; баба, бо во
на не відчуває краси кохання. Це ж
я для неї писав цю поему. Але їй, та
кій бабі, те божественне й прекрасне,
що я почував до неї на початку нашо
го знайомства, не доступне. В неї це
божественне потопає в бруді щоден
ного життя; в бруді, з якого вона ні
коли не вилізе. Ось чому вона баба.
129