Basic HTML Version
. . . в час нашого чаювання він, ма
буть, думав, що його хотять отруїти.
Про те, що він так думав, у мене не
було ніякого сумніву. Ігноруючи ме
не і всякі форми ввічливости, він ре
тельно обнюхував всі продукти, що
лежали перед ним. Нюхаючи один
продукт за іншим, він недбайливо й
похапцем відсував їх від себе. Щоб
переконати його, що ті продукти були
доброякісні і свіжі, й що ніякого за
маху на його життя в моєму мешкан
ні не готовиться, я сам почав їсти, де
монстративно намазуючи хліб марме-
лядою й маргариною. Але й це не пе
реконало його. Я їв сам.
А чай він все ж таки пив. Спершу
він повільно оглянув горнятко, помі
шав чай ложечкою, хоч цукру там і
не було, потім підняв горнятко на
рівні з очима й, глянувши на його
боки та на дно, так ніби для того, щоб
щоб переконатися, що в ньому не бу
ло дірок, він почав пити, голосно
сьорбаючи й прицмокуючи. І сталося
чудо. Здавалось, що з кожним ковт
ком гарячого чаю він оживав. Він
раптово заспокоївся, перестав стриво
жено озиратися, його лице розпру-
жилось, пальці перестали барабанити
по столі, а очі — його проникливі очі
— як дві тліючі жаринки, заіскрились
під насупленими густими бровами.
Передо мною сиділа зовсім інша лю
дина. Точно така, якою я його уяв
ляв. Мимоволі я подумав, як помиля
лися ті, що називали його простаком
і нездарою.
Наша розмова за горнятком чаю
точилася навколо всього і всячини, а
найбільше навколо політики. Слово
за словом він заговорив про селянст
во, про українське селянство. Для
нього воно було джерелом надхнення:
воно було основою й фундаментом
нації; без морально - сильного й на
ціонально - свідомого селянства ук
раїнської нації давно б уже не існу
вало. На протязі віків і під час різних
окупацій воно, українське страдальне
селянство, зберегло в своїх запічках
національні звичаї і традиції, що віч
но живили й живлять нові поколін
ня. Воно, українське селянство, було
й є ще втіленням української само-
бутности, воно було і с втіленням
простоти, доброти й мудрости . . .
Він говорив повільно, так ніби сам
для себе. Я сидів мовчки і уважно
слухав. І слухаючи його, я мимоволі
думав про Антея. Із сивої давнини, як
в сизому димку, появився він, Антей,
непереможний велетень. Він був не
переможний, бо сили свої черпав із
Землі - Матері своєї. Без Матері-
Землі він був би безсилим і смертним.
Гсракл, інший герой, дізнався про цю
слабість Антея і в боротьбі підняв йо
го в повітря й задушив. Відірваний
від Матері - Землі, Антей згинув.
— Ви знаєте, що нам, українській
еміграції, бракує? •— раптом запитав
він мене, перебивши мої думки. І, не
чекаючи на відповідь, продовжував.
— Нам бракує селянської моралі й
мудрости. Так, я говорю поважно; Ми
не поважаємо один одного; нам бра
кує уміння відрізняти зерно від голо
ви; нам бракує селянської любови до
всього свого, нам бракує 'селянського
почуття національної гордости . . .
— Чи ви не хочете сказати, що ук
раїнській еміграції бракує патріотиз-
зу, й що вона не знає, чого вона хоче?
— похапцем запитав я більше для то
го тільки, щоб підтримати розмову.
Моє питання зробило своє. Ще швид
шим потоком полились його мірку
вання.
• - О так, серед українських еміг
рантів є багато патріотів. Нема сум
ніву, що наша еміґрація є національ
но - патріотичною. Але нам чогось
бракує. Ми кидаємося в усі боки, ми
щось шукаємо, ми кричимо, мо во
юємо самі із собою, ми підозріваємо
один одного . . . Іншими словами, ми
розпорошені. Західний українець, мо
жна сказати — стандартний украї
нець. Він знає, що він українець, і як
такий, він знає, чого він хоче. Але
йому бракує толерантности. Він хоче,
щоб усі були такими як він, забува
ючи, іцо багато з нас жили в різних
умовах, під різною займанщиною, під
впливом різцних культур. Галича
нин більше незалежний у своїх діях
і вчинках. У нього вже вироблене
справжнє почуття волі, чого не MOJfr
на сказати про українця із східяьої
України.
128