Basic HTML Version
О, ні, моя Царівна не Україна. Це
жінка, справжня жінка, яку я кохав,
обожнював, і яка зрадила мене.
— Але ж ви не проти жінок? —
буркнув я так собі, щоб не мовчати.
— Я чув, що про вас говорять, як про
жінкожера. Кажуть, що ви зневажає
те їх і цураєтесь їхнього товариства.
Він спершу глянув на мене, потім по
вільно сьорбнувши чаю, продовжу
вав.
— Чому б же я їх зневажав? Не
знаю, чому це ті ваші знайомі дума
ють, що я проти жінок. Я тільки пи
таю сам себе і всіх тих, хто з піною
на губах розпинається про жіноче
кохання, чи гідні вони, всі жінки на
світі, чи гідні вони чистої й щирої лю-
бови? Чи гідні вони того, щоб їх
обожнювати й оспівувати? Чи варті
вони того, щоб співати про них пі
сень? Ні, вони цього не варті. Ні, во
ни не всі цього варті. Як кохати, то
кохати гарну жінку. Жінка мусить
бути гарна, морально-стійка, чутли
ва й ніжна. Вона мусить мати добре
й чутливе серце; вона мусить мати
тонкі почуття, о, вона мусить бути
жінкою, а не бабою.
Я запитав, чи він ще збирається
одружуватись.
— Чому ж ні? Сьогодні одружив
ся б! Але цього, мабуть, ніколи не
станеться. Для однієї я бідний, для
другої — застарий, для третьої •— за
надто сумний, ну, а четвертої сам не
хочу. Мабуть, так і буду доживати
життя своє самотнім; буду сам зі
своєю музою. Ех, а як хочеться тво
рити; так сісти й писати, писати й
писати до кінця.
— Цікаво, як саме ви стали пись
менником? — запитав я. Мені на
справді хотілося знати, як він ви
брав письменницьку долю. — Що
спонукало вас стати письменником?
Був це ваш талант, бажання слави чи
якийсь випадок, що спричинився до
вашого творчого життя ?
— О, ні, ні. І не те, і не друге, і не
третє. Я не письменник. Те, що я пи
сав і написав, обумовлювалося не фа
хом письменника. Я ніколи не хотів
таким бути. Навіть і не думав про ц
е
Мені здається, що все це було викли
кано моєю самотністю, моїми думами
моїми почуваннями і моїм сприйман
ням світу. Подумайте, — не зупиня
ючись продовжував він. — Я майже
завжди був самотнім. І це не тому, щ
0
я був якимсь там диваком, чи не
можливим своїм характером. Ні. Тре
тину своїх найкращих років я проси
дів у в'язниці, а роки мого свідомого
життя на волі я прожив під вічним
страхом. Мене переслідували, моїх
творів не друкували, за мною по п'я
тах вічно ходили ,,сексоти" . . . У ме
не не було друзів. Люди боялись зі
мною зустрічатись. У мене не було ні
кого, з ким я міг би щиро поговори
ти. Я змушений був завжди бути
замкнений у собі. Ще й зараз я ціл
ком самотній. Мене не розуміють: од
ні вважають мене дивним, другі —
неможливим, треті божевільним... Я
живу в оточенні, що не розуміє, що
значить творчість мистця. Багато лю
дей робить мені кривду. Чому? — Не
знаю. О, у мене багато ворогів . . .
На хвилинку він замовк. Я підлив
чаю. Це раз попросив його щось з'ї
сти, та він відмовився. Правда, він
попросив цукру до чаю.
— От і всі мої переживання. Тепер
ви вже все знаєте про мене. Всі мої
почуття і думи, все те, що я мав ко
мусь розказати усно, я викладаю їх
на папір. Ось так і появились мої пуб
лікації. Ні, ні. Я не письменник за
професією. Я людина, що, не знай
шовши контакту з іншими людьми,
говорить сама з собою за допомогою
паперу.
Було вже пізно. Треба було йти
спати. Ми побажали один одному доб
рої ночі. Але я ще довго не міг за
снути. В моїй голові звучали слова
Осьмачки і роїлись думки про Антея.
130