Basic HTML Version
сварок, а разом із тим є символом на
шої перемоги. Бо хоч були вже голо
си, що пам'ятники взагалі потрібні
тільки на те, щоб на них сідали пта
хи, хоч і сама я не була цілком вдо
волена проектом, підходила до па
м'ятника з завмираючим серцем, як
до чогось рідного і святого. Його бу
ло видно здалеку, він виглядає дуже
імпозантно в гарнім, квітучо-зеленім
парку, і враження робить досить гар
не. Дивно, самою фігурою Шевченка
я лишилась задоволена (мені зда
ється, скульптор трохи виправив про
ект і підняв похилені голову поета ви
ще), але я невдоволена не надто ви
пуклим барельєфом, що губиться в
порівнянні з масивною фігурою. А
втім, я не маю кваліфікацій розціню
вати скульптуру. Це тільки вражен
ня пересічного спостерігача. Голов
не ж, мені було дуже радісно поба
чити Великого Українця на такім по
чеснім місці.
В будинку
УВАН
Це дуже гарний, привітний і за
тишний будинок. І він багатий укра
їнською культурою і коштовними
скарбами, що сховані в архівах му
зею Культурного Центру, на вистав
ці, а також на полицях бібліотеки.
Тут я була тричі. Перший раз прий
шла просто на оглядини. Це було
вдень, і тут саме була виставка ро
біт учнів малярської студії проф. Ка
терини Антонович. Вестибюль був
заповнений роботами юних малярів
— від найпростіших геометричних
елементів і форм до посуду, натюр
мортів, портретних скетчів і навіть
голих моделів. Скрізь фігурувала ве
лика пухната кицька. Під одним ма
люнком зворушливий напис: „З жи
вої киці". Пізніше я запитала пані
Катерину Антонович, що то за киця
і як її умовили позувати.
—• А с в нас одна, досить спокійна.
Ми вже її гладимо, пестимо, щоб си
діла тихо. Правда, часом вона бунту-
ється й тікає, тоді ми малюємо вазу.
Нагорі були курси українознавства
—• відповідь на пекуче питання, як
втримати молодь при українстві. Не
зважаючи на те, що програма нав
чання була досить розмашиста, вима
гала праці й забирала у юнаків їх
літні вакації, видно було, що вони тут
були щасливі. Навіть розмовляючи
між собою по-англійськи, наша мо
лодь відчуває свою національну спо
рідненість і тримається гурту. Цього
літа їх тут було 43, з різних кінців
Канади, і навіть одна „американка"
з Боффало прибула! Але чому не
більше?! Батьки, не нарікайте на ді
тей: вина ваша, що ви їх не послали!
В музеї українського мистецтва
найцінніше — це автентичні речі, що
лишилися від славної пам'яті полк.
Євгена Конавальця й чародійного ди
ригента Кошиця. Я довго дивилася
на ці маленькі дрібниці, що їх колись
тримали в своїх руках їх власники.
Пані Тетяна Кошиць, директорка му
зею, виймала речі з-під скла і любов
но розповідала мені про них.
— А це камертон Кошиця? — на
ївно спитала я.
— Ні, це тільки як цяцька, він ма
ленький. А Кошиць давав тон ось
цією дудкою.
В юнацькім таборі
Пані Марина Рудницька запросила
мене на озеро Вінніпеґ, над яким бу
ли українські літні табори. Казала
вдягнутися по-спортовому і взяти з
собою купелеві костюми. З Рудниць-
кими у мене, крім багатьох інших ре
чей, є щось специфічно-спільне: і в
мене, і в них дочка Інна. Але похо
дження імен наших Інн неоднаке:
мою Інну названо на честь бавар
ської річки Інн, а Інну Рудницьку
названо так тому, що вона мала на
родитися ,,інною", інакшою, ніж її
старший брат Ждан, тобто дівчиною.
Як уже мова зайшла про Ждана, то
згадаємо й його. Як це трапляється
в шістнадцятилітнім віці, Ждан дуже
хотів виглядати дорослим мужчиною.
Тому він з'явився перед нами . .. в
вусах і бакенбардах. На мою дочку
він справив дивне враження, і вона
побоялася сісти біля нього в авті. По
тім я згадала Ждана в своїх віршо
ваних „мемуарах":
Із нами виїхав на пікнік
Вусатий, бородатий Ждан.
Він виглядав, як справжній бітнік
И відстрашував від себе панн.
Щ