Basic HTML Version
кругле плесо затоки Нагасакі, голу-
боеинє, справжнє дзеркало неба. І ба
чу темнуваті канали, як у якомусь
Бріґґе або Венеції, з обважнілими че
ревами човнів, що сплять нерухомі у
тіні викаблучених кам'яних мостів,
які пам'ятають ще голляндські фре
гати. Так, передусім затямив я кольо
ри Нагасакі, що нагадують мені кра
євиди італійської Рів'єри, сірі пішо
ходи з кольоровими плямами кошів,
виповнених овочами й яриною, про
давців :риби у широких, як тарелі, со
лом'яних капелюхах з їх мінливим,
запашним крамом, прозоре, блиску
че повітря, насичене водяною парою,
зелені береги затоки, свіжі, як у Се-
зана, барвисту юрбу. Під час яскраво
го осіннього свята Сува ця мальов
нича юрба оточує духа святині у його
прогулянці за межі міста. Цей дух це
просто стоногий паперовий змій, во
рушкий, немов живий у кремезних,
жвавих долонях людей, що своєю ма
льовничістю не справили б сорому
карнавалові в Ніцці.
Пахне тут півднем, у Нагасакі. Та
ким закоханим у сонце, кольори і лег
кодушність півднем, що нагадує євро
пейське середземноморське підсоння.
Люди тут усміхаються частіше, як у
Токіо, довше сплять, голосніше бала
кають.
Навідав мене спомин про україн
ський сільський празник, коли відві
дував я святиню Сува в Наґасакі.
Переді мною терасами здіймався чу
довий парк, повний затишних стежок
і шумних майданів. Серед високих
дерев, що трохи скидались на наші
достойні липи, бавились базжурно ді
ти, а їх матері й батьки сиділи у ма
лих ресторанчиках, що їх тут тьма-
тьменна, попивали пиво і заїдали со
леними огірками. Повз них, довгою
чергою кам'яних ступенів, здіймалась
угору юрба богомільних аж на най
вищу терасу, де царювала святиня у
позолоті старої бронзи. Солом'яний
сніп звисав тут зі стелі у сутінній гли
бині святині. Час від часу підходив
хтось і, вклоняючись з пошаною,
плескав голосно у руки. Плескіт до
лонь — це звичайний японський при
віт невидимому духові божества, бо у
святині „шінто",
6
як у мохаммедан-
ській мечеті, нема ніякої подоби бо
жества, ні статуї, ні образу.
Береги південного Кії
Віють вітри, скаженіє море. Лежу
поміж уривистими берегами південно
го півострова Кії, за широкою каме
нюкою, що вся порізьблена морем у
його терпеливому тисячолітньому тру
ді. Раз-у-раз, уважливо обминаючи
каменюку, плює на мене море спере
сердя своєю запіненою слиною. Ген у
каламутній далечіні моря — там, де
народжуються вітри, ворушиться зби-
тошний волоцюга-тайфун. Він саме
чухає потилицю і вагається: куди ме
ні навідатися? В Японію чи у Китай?
Чи обчімхати з дерев один з філіппін-
ських островів, чи нагнати жаху ко
рейським рибалкам у їхніх хатках, об
рослих динями та перцем? Коли во
лоцюга-тайфун поженеться в Японію,
та ще у напрямі півострова Кії, що
тоді? Це вирішу завтра вранці, про
читавши метеорологічний бюлетень.
Покищо вмиваюсь холодною мор
ською слиною, і добре мені.
Та море сердите на мене, я знаю.
Ось кинуло мені в обличчя жменю
блискучих, гострих мушельок і по
тім, знечев'я, накрило слизькою ма
сою морської трави, тієї, що її япон
ці висушують на сонці, а потім їдять,
як ласощі. Злякані рибки, що їх вики
нуло море, виконують переді мною
кілька головокружних сальтомортале
і мерщій поринають у срібну хвилю,
що відносить їх назад у таємну мор
ську глибину. Кілька самотніх ри
бальських човнів бореться ще з вітра
ми серед океану. їх перехилені на бік
щогли майже торкаються хребтів
хвиль. Маленький острів, що там по
другому боці пристані, накривається
шапкою-невидимкою. Бачу, як посо
ловіли йому очі і зблідло обличчя,
вже замкнувся навколо нього криш
талевий перстень білих морських
грив.
є Побіч буддизму найбільш поширена,
національна релігія японців.
К Є > -
•<••
172