Basic HTML Version
туємо солоної води моря і слухаємо
невчені слова нашого рибалки, прості
і важливі одночасно, як само життя.
Ми, два міщухи з двох протилежних
кінців світу, що наїлися мудрости не
потрібних книг і втратили контакт з
простотою світу. Як же ж прагнемо,
хоч на мить, скинути зайвий тягар ін
телекту, трохи так, як скидаємо не
вигідну одежу, поринаючи у відсві
жуючу морську купіль.
— Чи є такі книги на світі, — уго
лос думає мій друг, — що розкрили б
таємницю краси затоки Ено у попо
лудневу пору, коли дрімають вітри?
— Чи є такі книги на світі, — уго
лос думаю й я, — що заступили б зу
стріч двох приятелів після кількаліт
нього розстання, що розказали б істо
рії цікавіші, як глибини людського
серця, пробуджені знечев'я могутнім
дружнім словом ?
Сонце вже сходить униз зі свого
гордого престолу, і разом з тим кін
читься день, один з найкращих у жит
ті.
Тепер, під вечір, усі наші думки,
сумніви і жарти кружляють навколо
одної прозаїчної теми — вечері, що
чекає на нас вдома. Це таке людське.
Краса у мініатюрі
Різновиді камінчики, прокладені
без зайвої симетрії, це стежка у са
дочку. Стрибаю з одного на другий і
згадую хлоп'ячі літа ,коли бувало бу
дував такі ж „звідні мости і барика
ди" вдома на подвір'ї, або, у час ва
кацій, над річкою. Тут ці камінчики
ведуть крізь фантастичну країну каз
кових скель, поміж деревами-карли-
ками, деколи такими малесенькими,
що важко повірити у реальне їх існу
вання. Така стежка заведе над кам'я
ний басейн спокійної води. Золоті риб
ки хлюпочуть у зеленкуватому пле
сі, і самотня розквітла водяна лілея
немов запрошує до хвилини спочин
ку, призадуми, може захоплення. Із
бамбусової рурки витікає струмінь
срібної води. Вмиваємо в ньому руки
й уста. Це — символічний жест очи
щення. Ще кілька кроків по вогких
каменях, і перед нами виростає кіль
ка справдешніх дерев, оточених оре
олом комах і мотилів. Ще натрапимо
на бамбусовий гайок, може похиле
ний над потоком кущ подібної до в'я
зу рослини. Поруч них схована від
людського ока „святая святих" —
чайна хатина.
„Чайна хатина" — це може найха-
рактеристичніша риска японського
інтелекту, японського мистецтва. Пе
редусім ніякого зайвого предмету, ні
якого дисонансу, ніякого непотрібно
го слова! Чайна хатина повинна бу
ти досконалим виявом гармонії і доб
рого смаку. Наділі — це тільки ма
ленька, чиста кімнатка, побудована з
дерева. Тут відбувається той таємний
церемоніял пиття чаю, що є для япон
ців чимось посереднім поміж мистецт
вом і молитвою. Пиття чаю — це,
зрештою, тільки претекст, а ціль цьо
го чудного ритуалу — це лекція доб
рого тону, простоти, замилування для
внутрішньої дисципліни. Цей внут
рішній режим виявляється в опану
ванні почувань, спровадженні диких
потоків нашої вдачі до одного русла
формально здисциплінованого висло
ву.
Нелегко нам, закоханим у роман
тизмі європейцям, зрозуміти суть це
ремонії чайної хатини. Бо вона, як і
ввесь японський садок, це такий ско
рочений, поменшений світ, доведений
до кількох найпростіших проявів. Як
мистецький р и с у н о к японського
артиста, де все спроваджене до кіль
кох майстерних мазків пензля. Як
строфа старовинної японської лірики,
скорочена до ледве 17 добре відміре-
них і, хочеться сказати, відважених
слів.
Японське розуміння краси — це
мистецтво мініятюри.
Віконце у світ
Були колись такі часи в Японії, ко
ли країна ця жила своїм окремим
життям, на колодку зачинена для
всього зовнішнього світу. Тільки .одно
маленьке віконце залишалося відчи
нене. Це віконце називалося — Нага
сакі. Тут причалювали раз на рік ГОЛ
ЛАНДСЬКІ
кораблі, тут і ніде більше, на
протязі 250 з гаком літ.
Кольорове Нагасакі залишилось
добре у моїй пам'яті, аджеж саме тут,
уперше в Японії, побачив я сонце і
синє море. Досьогодні, коли при
жмурю очі, з'являється переді мною
171