Basic HTML Version
Ось перед нами широка площа ма
лого японського містечка, обросла по
чорнілими від дощу хатками, з тяж
ким небом низько понад нею і кольо
ровою людською юрбою. Що це? Чи
це карнавал мухоморів, чи може доз
вілля циркових акробатів? Усі ті ве
личезні паперові парасолі, що їх ба
чу перед собою, ворушаться на висо
чезних дерев'яних дощинках, як у
якомусь повному фантазії балеті.
Чим є дощ для цих людей? Чимось
малощо не щоденним. Не обійдеш йо
го, не проспиш і обманути його не
дасться. Ходять собі, отже, японці —
крізь дощ, не чекаючи поліття, хо
дять, озброєні у ті дощинки, ну і па
расолі, такі величезні, мальовані па
расолі, що під одним безпечно двоє
й троє сховатися можуть. Догадуєте
ся, — це безсмертний мотив япон
ської графіки.
Один з парадоксів світу. У сутінках
широкої площі не люди ховаються
від дощу, але це собаки туляться пе
ремерзлі до хатніх дверей. „Собача
погода", значить тут погода не для
собак. Багато дещо в Японії діється
навпаки, як в Европі, починаючи з
дощу, а кінчаючи на почуваннях, що
заховані тут десь глибоко у безоднях
людських сердець. Залишається ця
спільна для всіх нас азбука — мис
тецтво. Можна без перебільшення ска
зати, що в Японії одним з ключів для
його зрозуміння є, саме, японський
дощ.
Електрична ніч
Поїзд жене у темну прогалину сві
ту. Навколо нас тисячі електричних
сяєв, немов жменя світляків, що її ві
тер змітає зі шляху. Вони іскрами
пролітають повз нас і, як іскри, гас
нуть на межах непроглядної ночі. У
головокружних закрутах трачу по
няття простору і рівноваги. Вухом
ловлю скрип сталевих рейок, що
блискучими гадюками пручаються
під нами і, покорені нагальністю та
швидкістю поїзду, гинуть у темряві.
Усе тут на послугах швидкости, все
на послугах часу. Десь на краю дій-
сности і казки виростають перед на
ми хмародери великого міста, вчаро
вані у фіялкові струмки світляної
реклями.
Осака.
Мить тільки для торговельної мет
рополії Далекого Сходу. Мить доро
гоцінного часу, щоб відсапнути се
ред бездоріж сталевих рейок, круте
жу світел, безкраїх просторів елек
тричної ночі.
Якщо б не тих кілька японських
слів, що хтось їх промовив на стан
ції, якщо б не тих пару японських
знаків, написаних на білому щиті під
сліпучоясною лямпою, то ця Осака,
гордість новітньої Японії, могла б бу
ти Лондоном, Ню Иорком, берлін
ським "Gleisdreieck", фрагментом за
міненого у сталь і блиск світу.
Шаліє навколо мене електрична
ніч. Почуваю себе немов спущена з
лука стріла, що жене у невідому дале
чінь. Поміж морем і горами старого
Ямато, сучасним Осака і минулим до
стойного Кіото існує цей сталевий
шлях, що скорочує простір:
Кобе — Осака — Кіото.
Це шлях новітніх конкістадорів, що
проміняли спокій за швидкість. Гор
дий шлях, непомильний, як рівняння,
простий, як геометрія, досконалий, як
сталь.
Мандрівки у минуле
Коли швидкий поїзд принесе вас із
шумної новітньої столиці Токіо у Кіо
то, то ви немов подались на крок у
минуле. Кіото, давнє Геян, це ж була
протягом століть столиця кольорів,
доброго тону, китайської поезії і ви
багливих почувань. Сьогодні це га
мірливе, новочасне місто. Та все ж,
хто шукати хоче, дошукається у ньо
му не одного свідка минулого, старих
палаців і святинь, столітніх кедрів і
тисячолітніх берегів озера, кожний
куточок якого має свою поетичну наз
ву, свій настрій, свою стародавню тра
дицію.
Токіо це місто білих новітніх буді-
вель-велетнів серед моря японських
дерев'яних хаток. Кіото ж — це су
міш старого й нового, серед повені
паперових ліхтарень і жвавого темпу
новітнього життя. Досить зійти тут з
головної вулиці у лябіринт старомод
них провулків, щоб знайти затишну
гостинницю з тремтливими дерев'я
ними віконцями, що їх кожного вечо
ра уважливо зачиняють, як віко скри
ні, з дорогоцінним скарбом. Той скарб
це — старе японське життя.
167