Basic HTML Version
ХВИЛИНИ В ЯПОНІЇ
Написав Степан
Левинський
Незабутній краєвид
Низько повзуть хмари. Це немов
зовсім і не хмари, але якась невпійма-
на у своїй суті, розпливчата, всеобій-
маюча праматерія світу. Потім у цю
безформну мряковину, незнати звід
кіль, попадає кілька промінчиків сон
ця. Вони запалюють її, запалюють
світ і він починає блищати — як
краплі дощу, нанизані на галузки де
рев.
Там внизу море. Під хмарами, се
ред них. Це не безкраїй океан, горда
мрія Вікінґів, але радше грецька ,,та-
лятта" з її тиеяччю життєрадісними
острівчиками. Це — Середземне Япон
ське море.
Очевидно, матимемо погоду. Хмари
розповзаються серед островів, неба,
простору. З-посеред них виринають
тепер мальовничі сильветки япон
ських сосон. ї х верхів'я оповите ще
мрякою, серед Їх дивоглядного корін
ня граються малесенькі хмарки, як
білі пустотливі мишенята. Але їхні
рамена вже простягнені до сонця у
патетичному жесті впертого життя,
що вміє тріюмфувати над найдужчи
ми стужами і найшвидшими тайфу
нами. Скільки незабутніх творів мис
тецтва надхнули ці патетичні рамена
японських сосон ?
Гори. Скрізь, де кінчиться море, ви
ростають понурі, темнуваті, заокруг
лені, як яблука. Вони зарисовані бі
лими водоспадами, значать межі люд
ського і Божого. На їхніх шпилях, як
на Олімпі, мешкали боги, що потім
зійшли униз і запанували над людь
ми.
Мала прибережна рибальська осе
ля. Недалеко від берега ростуть фіго
ві дерева з клапчатим довгим листям
і горять серед галуз зя червоні япон
ські какі. Ось цвинтар серед дерев з
кам' яними чепурними могилками. За
ним, край дороги, накопичені хатки.
Всі з дерева, здебільша криті стріхою
— як у нас. У пристані човни, щогла
поруч щогли і сіті, що сушаться на
сонці. Один човен лежить на березі
перевернений горідном. Круглий ту
луб обсіли люди і, як дятлі, обстуку
ють його дзьобами своїх молотків. Се
ред вулички бачу волів у ярмах і ді
тей, багато дітей . . .
Збоку оселя, позаду густого бамбу-
сового гаю, високо на узгір'ї схована
серед дерев стоїть святиня. Уся прос
тота японської душі криється в її не
вигадливій архітектурі, вся поезія за
коханої у природі людини. Клаптик
простору серед монументальних кед
рів, мить урочистої тиші, шматок не
ба, хвилина інтимної сполуки з при
родою. Скрізь дбайлива чистота і по
рядок. Ця скромна святиня, ці кед
ри, ця тиша, це та — межа, що по-
через неї єднаються природа з люди
ною. Це — немов інтимне й одночас
но церемонне побачення з нею, при
родою, що ним так дорожить япон
ська вдача. Як же ж інакше назвати
можемо цю межу? Мистецтвом?
Сходжу униз довгою чергою сходів.
Ось знову море і на краю його симво
лічні ворота святині, червоне, мону
ментальне „торії". Кілька гнучких лі
ній гостро врисованих у краєвид хмар,
води і гір — торії, найпростіша дія-
грама японського мистецтва.
„Аме ґ а
фуру, фуру
. .
. " '
Блідо посміхаються матовим сяй
вом кам' яні тафлі пішоходу. Шумить,
шумить дощ. Це не випадкова змор
шка на високому небесному чолі, це
не короткі сльози, що від них стає
легше дихати і думати, але це щось
стихійне, монотонне і величне, як
фраґмент вічности, безсмертне „пан-
тарей".
і „Падає, падає дощ . . . ", перші слова
відомої японської пісеньки.
166