Basic HTML Version
ський), лежать відчуті й пережиті
ним глибоко образи та настрої га
лицько-подільської, чи точніше пору-
чинської або жуківської осени. Моти
вами такої осени, навіть не ранньої, з
їх барвистою красою, а тієї вже піз
ньої — з її останніми листками, остан
німи квітами й останніми піснями —
пронизані майже всі поезії Богдана
Лепкого особливо ж із збірок „Листки
падуть" (1902), „Осінь" (1902), „Над
рікою" (1905), „Слота" (1926).
Тісно пов'язані з цими мотивами й
образами осени також такі прикметні
для природи і людей Галицького По
ділля і ще частіші в поезії Богдана
Лепкого, безпосередні і щирі, мотиви
смутку, туги й розлуки, особливо ж
у таких шедеврах лірики Богдана
Лепкого, як „Картина", „Над рікою
сиджу у задумі", "Finale" („Розжало
билася душа моя"). Пойняті смутком
безнадійности і його популярні „Жу
равлі", що стали жалобною, похорон
ною піснею всієї України.
Третя суттєва прикмета поезії Бог
дана Лепкого — замилування мину
лим з його безупинним повертанням
до країни дитячих і юнацьких літ,
шуканням „Квіту щастя", перебуван
ням у сфері дорогих серцю спогадів,
зумовлена теж, як і попередні, га
лицько-подільським чи точніше по-
ручинсько-жуківським кліматом внут
рішньої замкнености, задивлености
людей цього „глухого кута" в надри
української землі і душі. Ця задивле-
ність у минувшину вела Богдана Леп
кого не тільки в „казку життя", до
Крегульця, Зарваниці і Бережан. По
силене відірвання від цього світу
„ранніх літ" (з 1899 року аж до самої
смерти, з невеликими перервами, Бог
дан Лепкий жив поза Україною, зде-
більша в Кракові, де й помер 21 лип
ня 1941 року) і тугою за цим світом
рідного Поділля, що персоніфікував
Богданові Лепкому всю Україну, за
милування минулим привело поета й
до тривалого захоплення „Словом о
полку Ігореві" і добою Гетьмана Ма
зепи. Виявом цього захоплення були,
з одного боку, повісті з княжих часів
„Вадим" (1930) і „Каяла" (1935) а з
другого — монументальна тетралогія
„Мазепа" („Мотря" — 1926, „Не вби
вай" — 1926, „Батурин" — 1927,
„Полтава" — 1928-1929). В усіх цих
повістях, як і в пізніших з доби геть
манування Виговеького і Р у ї н и
(„Крутіж", 1941), Богдан Лепкий да
вав свою поетичну візію минулого
України, намагаючись знайти в його
постатях і подіях розв'язку для проб
лем сучасних українських визвольних
змагань і державного будівництва.
Вийшовши з вузького обмеженого
світу Галицького Поділля і залишаю
чися в його полоні аж до самої смер
ти, поезія Богдана Лепкого підноси
лася в періоди загальнонаціональної
тривоги і неспокою до незвичайної си
ли, до вершин пророчого патосу. Так,
1911 року, за три роки перед першою
світовою війною, пролунав і сколих
нув усією українською спільнотою
могутній заклик Богдана Лепкого
„будувати гать кріпку та високу",
„бити в дзвін на тривогу", „щоб не
було на рятунок запізно, щоб унуки
батьків не прокляли, що не вміли
краю боронити". Того ж самого року
були створені Богданом Лепким і ре-
цитовані ним на Шевченківському
Здвизі 27 червня 1914 p., майже за
місяць перед війною, його „Два го
лоси" (зневіри і надії) із могутньою,
сповненою пророчого передбачення
відповіддю усім зневіреним:
А я вам кажу, день іде,
Іде така година,
Коли ні тут, ні там, ніде,
Кордонів жадних не буде
Лиш даль далека, синя,
А я вам кажу: близький час
І хвиля недалека,
Що буря звіється нараз,
Згуртує і змішає нас
І зблизька, і здалека .. .
Так само могутньо пролунав, ще не
всіма нами може сприйнятий і усві
домлений голос перестороги Богдана
Лепкого, висловлений ним недалеко
перед смертю, 1941 року, в історичній
повісті „Крутіж", присвяченій добі
„Руїни":
„Україна затріщала і захиталася в
своїх основах. .. А ми! Що робимо
ми? Жеремося, як тічня собак, аж
страх, аж сором згадати!
„Схаменіться, поки ще час! Воро
ги з усіх боків наступають, як хмари,
як гайвороння крячуть над нами!"
154