Basic HTML Version
чір сценою усієї святкової дії — це
поручинська рідна хата, приходство і
виведені в ній постаті колядників
Юрка, Федька й Зарічного — це усе
колишні реальні поручинські селяни,
добрі сусіди пан-отця Сильвестра Леп-
кого, відомого галицького письменни
ка Марка Мурави. Поручинську церк
ву, наче на справжньому малюнку,
розписує, Богдан Лепкий у своєму
часто передруковуваному Великод
ньому вірші „І наче сон являється ме
ні":
Ще й нині бачу церковцю стару
З дубових брусів наче на картині
Доріжка в'ється під гору,
Село лежить в долині.
І ,,Жучка",й,,Зельмана",і,.Воротаря",
І „Зайчика" й „Через попові лози"
Крізь прірву літ так чую я,
Неначе сміх крізь сльози.
Згадувана часто в інших віршах сіль
ська церковця — це ця ж сама пору
чинська церква і розпач, що
Не видно ні церкви, ні хати
В вишневім садку під горою —
огортає не тільки серце поета, що рос
ло й розцвітало під їх тихою і теплою
ласкою в ріднім Поручині, але й пла
че за ними, закриваючи очі рукою, са
ма Божа Мати.
Подільські чи точніше поручинські
мотиви й ремінісценції наявні в біль
шості поезій Лепкого, і їх можна б
розкривати й наводити довгою низ
кою. Це стверджував і сам Богдан
Лепкий, згадуючи „години, пережиті
в старій, великій хаті, серед просто
рих нив Поділля", і визнаючи, що „не
одну думку й не одну віршову ідею
завдячую тобі, моя тісніша вітчино".
На поручинських переживаннях за
сновані і поручинськими та жуків-
ськими мотивами пронизані здебіль-
ша ранні оповідання Богдана Лепко
го, писані „З життя", з позицій реа
лізму і зв'язку із життям, що в наш
час, після понад півстоліття, стали
справжнім відкриттям для марксист
ських літераторів та літературознав
ців і що на їх основі намагається те
пер Хрущов із своїми соратниками бу
дувати „радянську" літературу. Сіль
ські образи, типи і події для своїх опо
відань брав Богдан Лепкий з реально-
но життя рідних і знаних йому сіл —
Поручина, Жукова, Біщі, ІПумлян,
Пилиповець та інших. Постаті своїх
оповідань Лепкий називає справжні
ми чи видуманими прізвищами, пода
ючи навіть конкретні назви сіл, в
яких вони жили. Одноіменний герой
оповідання „Іван Медвідь" — це се
лянин із Біщі. Героїня з оповідання
„Настя" звалася насправді Доська і
втопилася вона таки в ставі, що між
Поручином і Біщею. Із своїм „Босим"
познайомився письменник на приход-
стві в Пилипівцях. Існували в житті і
прототипи героїв інших оповідань
Богдана Лепкого.
З Поручина чи в дальшому із Бе-
режанщини взяті сюжети і деяких по
вістей Богдана Лепкого, як, наприк
лад, „Під тихий вечір" (1923) чи „Ве
селка над пустарем" (1930), що їх ге
рої репрезентують спольщену україн
ську шляхту, і місцеву інтелігенцію,
зокрема духовенство й учительство.
Яким глибоким і яким рішальним
був для творчої духовости Богдана
Лепкого вплив цього Галицького По
ділля, може свідчити й те, ЩО ДО ПЄ-.
реживань проведених там дитячих і
юнацьких років він вернувся в окре
мих, задуманих, як своєрідна повість-
хроніка, спогадах, визначених загаль
ною назвою „Казка мойого життя".
Опубліковані ще за життя автора три
книжки цих спогадів „Крегулець"
(Львів, 1936), „До Зарваниці" (Львів,
1938) та „Бережани" (1941) не тіль
ки цікаві описами тогочасного свяще-
ничого й селянського побуту, але й
важливі, як літературний документ,
для історії культури тієї доби. В лі
тературній спадщині Богдана Лепко
го ці спогади становлять одну з най
більш вартісних позицій.
Відбився вплив Галицького Поділ
ля не тільки на сюжетах і образах по
етичних та прозових творів Богдана
Лепкого. Куди глибший вплив мало
воно на настрій і кольорит усієї його,
особливо ж поетичної, творчости. В
основі таких частих у поезіях Богдана
Лепкого мотивів осени, з її зів'ялим,
пожовклим листям, з її сльотою, сіріс
тю і безнадійністю, що дали привід
визначати Лепкого, як поета осени, а
то й говорити про його „детерміністич
ну філософію осени" (Є. Ю. Пелен-
153