Basic HTML Version
леко від шляху, від повітового цент
ру, Бережан, ще дальше від залізни
ці.
,,Та мав він свій чар. Між двома го
рами розкинений. Серединою потічок
пливе, сонливо плюскотить, немов йо
му і неспішно, до Золотої Липи, а по
тім до Дністра. І поручинські селяни
теж такі. Вони якісь тихі, задумчиві,
хоч роботящі та повільні. їм не спіш
но. Час не втече! Врешті, нічого спі
шитись. Жили, як і їх предки — все
одно до смерти. Новаторства не зна
ли. Одягались по-давньому . . .
„Поручинці не лише ношу зберіга
ли. Зберігали й предківські духові
надбання — обряди, звичаї. Зимою
обходили Андрея, на Різдво коляду
вали, на Щедрий Вечір (Йордан)
щедрували. Колядували хлопці, щед
рували дівчата. Обходили і весняні та
літні свята. Виводили веснянки на
провесну, на Великдень гаг ілки під
старенькою дерев'яною церквою, що
на горі за селом, а в Зелені Свята „Ку
пала", що називали „Вільха" . . . Ста
вили високу „вільху", закосичену вго
рі, палили вогонь, співали купальних
пісень і топили „Вудала".
„Брат (Богдан Лепкий — Б. К.) про
це все згадував залюбки. До смерти,
при кожній святочній нагоді згаду
вав Поручин, поручинців, добрих су
сідів — приятелів Семка Бідного, ба
гача, шляхтича дяка Янчинського,
змальованого в „Оповіданні дяка",
старе приходство, крите ґонтою, з ґа
ночком на стовпиках. Згадував бать
ка, якого високо цінив та який перед
часно зійшов зі світу — як він у за
тишних, низьких кімнатах проходжу-
вав та снував мрію про майбутній на
ціональний театр, що обов'язково му
сить бути . . . то при „мільовій" свіч
ц і . . . читав Шекспіра . . .
„Поручинські настрої мали окремий
вплив на брата в його юних літах. Че
рез призму Поручина він дивився зав-
сіди на наше село й тужив за ним".
В цих спогадах увесь зміст і патос
літературної творчости Богдана Леп-
кого, для якого Поручин персоніфіку
вав його „рідне Поді лля" і в дальшо
му всю Україну.
В Поручині йому відкрився світ
життя і літератури:
Подільське тихе село
В долині між садами.
Серце моє там росло,
Мов квітка між кущами.
Серце моє там росло,
Світ відчинявся дитині —
Тихе, подільське село,
Мені ти снишся нині.
Про Поручин Богдан Лепкий ду
мав, пишучи свій цитований і рецито-
ваний потім часто „Заповіт", що в ньо
му з „вітром рідного Поділля", який
колисав його колиску, він сплів уже
і „степового запаху з і лля", і „звук
підгірської трембіти", і „крик недо-
леного люду".
Це до Поручина, Жукова, Кривень
кого, Крегульця й інших рідних сіл
Бережанщини і Гусятинщини пори
вався Богдан Лепкий в роки емігра
ції, за першої світової війни, боліючи
їх знищенням, руїною, злиднями, зли
годнями соціяльними і національни
ми:
Шумить, гуде подільський лан
Поораний ровами;
Стоїть село, немов курган,
Наїжений хрестами.
В подільській кузні ковалі
Кують нові кайдани,
Нема вже радости в селі,
Лиш сльози, біль і рани.
В основу цілого циклу воєнних по
езій Богдана Лепкого покладені ре
альні образи воєнної бурі, що спусто
шила любі йому села, жахливої руї
ни, що персоніфікувала поетові зни
щення цілої України, тієї „новітньої
Трої в попелах", перед якою він ста
вав на коліна і молився за неї, згаду
ючи знову ж колишнє мирне і щасли
ве рідне Поділля, що :
І в мене був свій рідний край,
Цвіли там квіти у діброві,
Шумів таємну пісню гай,
Збіжжя стелилися чудові
На паску і на коровай . . .
І в мене був свій рідний край.
Спогадами про рідний Поручин і
Жуків, про Бережанщину навіяні й
усі без вийнятку його принагідні,
святкові —різдвяні чи великодні —
вірші, що уже цілими десятиліттями
оздоблюють сторінки святкових ви
дань українських газет і журналів. В
найбільш відомому
я
них „Святий ве-
152