Basic HTML Version
чу тактів і то зінструментованих. Сан
собі дивуюся і сміюся. Знай, що хочу
і буду рад, коли Ти за працею „забу
дешся". Радію, що нова „буда" зав
дяки Тобі є до нашої розпорядимос-
ти".
Трохи згодом наші взаємини рап
тово урвалися. Михайло відмовився
від зв'язків з Консерваторією. Що ж
сталося? Правда, я є сам для себе
та для свого оточення тяжкою люди
ною, а в той час я переживав різно
го роду душевні кризи. І правдою є,
що ми обидва через якусь дурницю
посварилися. Однак дійсною причи
ною було те, що в зв'язку з новим,
другим хоральним зайняттям Михай
ла, він попав у цілком нові обстави
ни, який то факт унеможливлював
його співпрацю з людиною цілком
іншого темпераменту. А різниця на
ших характерів і вдач була дуже яр
ка. Михасеві звичайно подобалося,
як я нас обидвох характеризував: Ми
хайло оптимістичний песиміст, а я
песимістичний оптиміст.
Михайло розрекламував свою влас
ну студію і почав тепер — для за-
охоти студентів — провадити збірні
скрипкові вправи, які розвинулися у
струнну оркестру. Однак за кілька
місяців ми з Михайлом зійшлися зно
ву і стали зустрічатися постарому,
а я став посилати йому до його струн
ної оркестри всіх кращих учнів Кон
серваторії. Навіть двома наворотами,
коли Гайворонський лічився в сана
торіях, я провадив його оркестру, як
це видно зі споминів проф. Л. Осін-
чука, який тоді був у Америці. В той
час настала довга депресія, сильно
змаліло число учнів і навіть мій ус
пішний дебютовий концерт в Тавн
Голл морально не поміг для продов
ження життя Української Консервато
рії. Нові учні перестали цілковито
зголошуватися, а для старих учнів
треба було дотягувати почату роботу,
поки і тих заавансованих талантів не
поприманювали до себе „стипендія
ми" багатші від української інститу
ції школи. Можна мати сатисфакцію
тільки, що Консерваторія зробила з
тих учнів не тільки добрих майстрів
свого інструменту, але також доб
рих музик, які, знеохочені чужою
„стипеидіею", перейшли на інше му
зичне поле та до одного року були
готові зайняти відповідальні музич
ні становища. Один з них в дев'ят
надцятому році життя став оркестро
вим солістом Метрополітен опери, де
працював понад 15 літ, другий став
членом першоклясної симфонічної
оркестри і є також від довшого часу
солістом оркестри тої самої славної
опери. Не гірше вийшли інші учні.
Ще в початках депресії я заснував
для професійних цілей та пропаган
ди української музики „Українське
Тріо" (сопрано Марія Гребенецька пі
зніше Йосипа Ярема-Чиж, піяністка
А. Корчак, трохи пізніше Оля Тка
чук і я, як скрипак). Цей ансамбль,
який я завзявся поставити на мисте
цьку висоту, примусив мене компо
нувати та творити потрібну нову му
зику. Ця обставина допомогла мені
вироблювати собі свій власний стиль.
Гайворонський розумів вагу цієї пра
ці і також творив і приготовлював
свої твори — так само, як і Василь
Барвінський, чільний львівський ком
позитор, прислав деякі свої твори. По
казалося, що концертове діло в А-
мериці, під час депресії, завмерло, та
кож і „Українське Тріо" треба було
розв'язати, бо без професійних висту
пів цього ансамблю не можна було
утримати. Всі ті виступи, які „Україн
ське Тріо" відбуло — приносили доб
ру славу українській справі, бо аме
риканські рецензенти висловлювали
ся про ці виступи в суперлятивах.
В той час стиль Гайворонського
дістав нову кров і нове відсвіження.
Олександер Кошиць, вернувшись з
концертових поїздок, взявся знов е-
нергійно до опрацювання українсько
го народного пісенного матеріялу для
хорів. На короткий час вдалося йому
зорганізувати поїздку по Америці —
в програму він включив одну чи дві
обрібки Гайворонського. Гайворонсь
кий відчув стихійну свіжість робіт
Кошиця і став інтенсивно працювати
в напрямку українського стилю своєї
власної музики. Тому, що особисто
обидва ішли собі взаємно „на нерви",
я став щось вроді музичного посе
редника між ними обома. Я завжди
боявся, що мої писання в „Свободі",
91