зацікавився і робиш щось з великою
приємністю".
Трохи пізніше: „Сподіваюся, що Ти
дав собі роду з переносинами. Тепер
нам тільки гарно урядити шк олу . . .
Як Ти, Ромку, вакації проводиш? Чо
му не прислав мені до прочитання чи
переглянення своє сочиненіє (яке
якраз тоді під час перепровадження
пропало — Р. П.). Я пишу, брате,
іде. Сам не знаю, звідки воно береть
ся. Ромку! Напиши, прошу". Пізніше
15-го липня Михась писав: „Трохи
мені смішно з Вітошинського (секре
тар Т-ва ім. Леонтовича в Києві —
Р. П.). Думаю йому написати: спини
воли і не робіть забагато галасу. Ці
каво: я його не намовляв до аж та
ких крикливих виступів, а така рек
лама (хоч часами як інтродукція доб
ра, а на їх відносини конечна) для
мене „не по нутру". Я думаю робити
собі дорогу через чужину і правдо
подібно задержу свій проект. Тільки
поволі! Ходить про те, щоб створити
дійсну цінність — а чи воно чи те
пер, чи в четвер випливе — це в по
рівнянні з вічністю дурниця. Обду
мую (і дещо дописую) більші речі,
часами сміюся сам до себе і таки на
голос говорю: Боже, допоможи . . .
такий гарний світ, стільки красок,
стільки чару, така майстерна всього
будова, усе живе, невимушене і чу
дове!"
Ось ще уривок з листа, писаного то
го самого літа: „А тепер слухай, Ром-
цю: не старайся компонувати ліпше,
як другі компонували, а компонуй
так (хоч би і просто), щоб Тебе вдо
воляло. Перше компонуй теми, уваж
но сліди, чи можна до неї додати гар
ний контрапункт, чи можна її ужити,
бодай хоча б часом як канон, ува
жай, щоб із теми міг бути гарний ва
ріант — чи пак імітація і — щодо
гармонії — щоб тему можна було
приодіти в іншу гармонію. Щодо гар
монії, то належить її давати таку,
яка собою представляє поглиблен
ня ідейного змісту мелодій. А на рит
мічну сторону дуже уважай, бо жи
вемо у віці „вишуканих ритмів" (бе
ри на увагу Врамса). Щодо розрібки
тем (чи хоча б мотивів), то задовго
не крутися із одним елементом, мі
шай, перекладай, додавай вставки
(містки), скорочуй, розширяй у інші
райони та ступениці (мажор, мінор,
мажор-мінор, мінор-мажор); гарно
змінити мелодію — задержую — чи
тільки ритмічну схему. Я думаю,
(що) поки не обдумаєш композиції,
доти — не пиши її, бо ГОТОВО вийти
не те, чого хочеш. Пишучи квартет
— ради Бога — уважай на „кореспон
денцію голосів", не переладовуй, а
кажи кожним вступом (чи кожним
місцем — Р. П.) щось змістовне —
(бо) противно буде „Вассер музік",
якої Ти так не любиш. — Романчику!
Ти — думаю — мусиш трохи „Вассер
музік" написати, мусиш на собі пі
знати її. Нічого не шкодить — це так
для вправи. — І пишу вже начисто
— цього тижня мушу написати яких
сорок сторін. Хочу за вакації скінчи
ти симфонію (а не симфонічну пое
му — Р. П.). Поема уважаю — лег
ша . . . Повною груддю дихаю, не ко
ле. На сонці зчорнів, може ваги при
було один-два фунти. Анемія у мене
велика досі. Романчику, Бог поможе
Тобі і мені і всім тим, які по своїм
силам роблять щось добре".
Це вже були натяки на хворобу,
яка тоді у формі анемії та перестуди
стала в Гайворонського розвиватися.
Можливо, що перший рік нашої спів
праці, в холодному, зле опалювано
му приміщенню, де в додачу до всьо
го Гайворонський жив, був початком
всього нещастя. Я добре пам'ятаю
одну сильну перестуду з гарячкою
взимі з 1924-1925 року, яка могла
бути початком. І тоді, коли Михайло
дістав сильне підштовхнення для пи
сання музики від професорів Бінґга-
ма та Мейсона при Колюмбійеькому
університеті, коли його крила до по-
лету розпустилися, він став носити
в собі отруту тяжкої недуги.
Дня 11-го серпня я дістав таку віст
ку: „Вчора я вже скінчив цілу сим
фонію в „Д", тепер беруся до другої
речі".
Дня 22-го серпня: „Дорогий Ром
ку! Коби Ти пам'ятав це, що милі
слова дорожчі золота — то Ти був
би такий ввічливий і без їді та жов
чі. Ромцю! Не стало вже мені папе
ру на писання. Написав яких тися-
90